Лицарка Корони. Ганна Гороженко

перлинки, що звисала із маленького вушка.

      Єпископ вмостився у кріслі з масивною спинкою і потягнувся до келиха.

      – Прошу панство пригубити за здоров’я молодят!

      Гості з задоволенням виконали наказ душпастиря і розсілись по різьблених стільцях, даючи служкам знак розносити страви до трапези. За міцно зачиненими вікнами загрозливо загуркотіло. Ганнуся перехрестилась і стурбовано прошепотіла щось на вухо подрузі. Гості дочекались, поки припиниться грім, і після цього полегшено загелготіли. Сам же єпископ без жодного страху пив вино. Поставивши на стільницю порожній келих, він причмокнув і продовжив:

      – Василю, і коли ти повезеш молоду дружину у Вільно?

      – У Вільно?! – чоловік у розшитому сріблом темному жупані щойно зняв горнотаєву шубу, і застиг, бо вочевидь, не зрозумів батька.

      – Навіщо нам їхати у Вільно? – підхопила наречена в жалобі.

      Єпископ знов підняв келих, який служка хутко наповнила.

      – Княгині з новим чоловіком треба з’явитись на очі королівні, єдиній живій з Ягеллонів у нашій країні. Бо інакше жодні князі вас не визнають, – душпастир випив до дна і потягнувся за виделкою, аби встромити її у качку.

      – Але ж поки ми зіграємо весілля, мине ще багато часу. Хто зна, може тоді з’явиться новий король, а в королівни – чоловік, врешті вона й сама може стане королевою. Може обрати іншу столицю. Все може змінитись. Хто зна – може й сюди, у Луцьк, навідається… – розмірковувала Сокольська.

      Йона відірвався від м’яса і тепер вже колупався виделкою у зубах. Княгиню пересмикнуло від огиди. Минуло ще кілька хвилин, поки єпископ завершив свою справу, відпив вина і зауважив:

      – Ні, моє миле дитятко, вам треба одружуватись чимшвидше.

      – Але ж я у жалобі!.. Має минути рік! – обурилась Анна.

      – Але ж я єпископ! Ніхто й слова не посміє сказати всупереч моєму рішенню, – Йона гупнув рукою по столу. – Тож, молодята, готуйтесь, одружимо вас за седмицю… без пишнот, звісно… Ганнусю, допоможи нареченій, щоб було все, як треба.

      Ганнуся штурханула подругу у бік і підморгнула. Анна Сокольська знала круту вдачу майбутнього свекра. До того ж, жалобу за колишнім чоловіком вона готова була скинути хоч сьогодні. Тому й не пручалась рішенню єпископа.

      За вікном знов замиготіли блискавиці, загриміло і нарешті зарипотів дощ. Владика заборонив зачиняти віконниці, і крізь шибки було видно, як вітер розкуйовджує вози із сіном, зриває хоругви та стяги на баштах, а злива косить небесними струменями землю, перетворюючи її на багно.

      Біля єпископа сидів Ганнусин чоловік – Олександр Журавницький. Він хрумкотів горіхами, замріяно дивився на стелю і, в зеленому жупані із золотою тасьмою та перлами довкола шиї, вочевидь, одягнений під стать яскравій дружині, видавалось, подумки був далеко звідси. Олександр, брат того самого рудовусого Журавницького. Та на відміну від лютого одинака, який так налякав Анну у Чорному Лісі, Олександр був м’якшої вдачі – певно, бо не знав біди, адже вдало одружився