Название | Лицарка Корони |
---|---|
Автор произведения | Ганна Гороженко |
Жанр | Историческая литература |
Серия | |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2020 |
isbn |
– Як і ти, моя мила, – на цю чоловікову репліку дружина не відповіла, вдивляючись у обриси фортеці і замку, що з’явились на обрії.
Потужний і неприступний, з численними бійницями, гарматами, бастіонами та валами, з ровом, наповненим водою з ріки Ікви, що протікає поруч… За давніх часів тут було городище, яке вщент зруйнували монгольські орди. Та місце відродилось завдяки потужному роду Острозьких, що звели тут не лише замок, а й розселили підданих містян і численних крамарів, які щотижня влаштовують торги під замковими стінами. Дубно відродився, наче той фенікс. Слава про місто Острозьких, як і про всю вітчизну русинських князів, ширилась Європою та навіть за її межі. Бо ці магнати з їх численними землями були під стать будь-якому королю.
Карета із почтом саме під’їхала до підйомного мосту біля круглої брами. Погойдуючись, потяглась у темну арку і за кілька миттєвостей з’явилась із іншого її боку. Дубно зустріло подорожніх гулом і тяжким смородом – із запахами диму та міськими відходами. Місто було розбурхане буденним життям – мало хто з перехожих й помітив, що в оточенні озброєного люду прибуло панство. Лише поодинокі містяни, які тинялись залюдненими вулицями, на мить спинились, аби роздивитись приїжджих.
Тим часом карета вже підкотилась до замкової брами – над воротам в око впадав «Баклай», герб Острозьких – зі стрілою, двома півмісяцями, рогами розгорнутими одне до одного, між якими світить Вифлеємська зоря. Ворота з лязгом відчинились і дормез та надвірні козаки луцького єпископа в’їхали до замку. На майдані їх вже чекали шляхтичі в різнобаврних шатах – ті пани, що перебували на службі в Острозьких. Їх було багато, і тому складалось враження, що русинські князі Острозькі оточили себе придворними, а самі нічим не поступаються королям. Один із тих, хто зустрічав гостей, зрадів, побачивши Марка Сокольського. І щойно той спішився, підскочив до нього. Чоловік у зеленому кунтуші та в шапці з лисиці обійнявся з прибулим князем, й обидва зареготали. Анна в своїй пишній спідниці ледь просунулась крізь двері карети, її за руку підтримував новоспечений чоловік. Та до молодят ніхто не поспішав підходити, допоки Марко Сокольський сам не підвів шляхтичів:
– Моя сестра, Анна. Ви її маєте пам’ятати!
– Аякже! Таку гостру на язик княгиню навряд хтось би забув, – один з шляхтичів вклонився Анні.
– Анно, пани Загоровський, Дениско і Жабокрицький. Михайло, ходи-но сюди! – гукнув Марко до русявого чоловіка у світло-сірому, майже білому, оксамитовому жупані, який стояв осторонь. Його волосся курчавилось біля лоба, очі були великими і сірими, а вуста пухкі, як у дитини. Анна всміхнулась шляхтичу, який саме наблизився до панни.
– Михайло Жабокрицький, княгине, – голос чоловіка був грудним, таким саме теплим і затишним, як на дотик його оксамитовий жупан.
Про чоловіка Сокольської, здається, всі й призабули. А він саме манірно кашлянув, аби