Лицарка Корони. Ганна Гороженко

не було б… Він наче мій янгол-охоронець…»

      Злива припинилась, трапеза добігала кінця, двері розчинились, і у єпископський палац увірвався крижаний і солодкий аромат свіжості. На вулиці у світлі смолоскипів коні місили багнюку. Візниці на шляхетських дерев’яних дормезах очікували на гостей церковника. Служки одягали на шляхтичів шуби. На Анну накинули просту шубу – з чорним оксамитом, підбиту недорогим хутром. Поруч прибився наречений. Княгиня торкнулась пишно гаптованого рукава його жупана і звабливо всміхнулась, кивнуши головою у бік найтемнішого кута. Чоловік знітився – але слухняно ступив за княгинею.

      Гості з єпископом рушили надвір, і коли вони всі вийшли з палацу, майбутня жона наблизила вуста до Василевого вуха і ніжно прошепотіла:

      – Пану треба знати, що в мене є певні умови. По-перше, ви маєте перед весіллям мені виділити привінок – вдвічі більший ніж мій посаг, який я принесу у ваш рід. Я розраховую на власність двох ваших сіл. Вони залишаться мені на випадок вашої смерті.

      Василь потупив очі і стиха промовив:

      – Так, я розумію. Це в місцевих традиціях і батько це схвалить. Я впевнений.

      – В мене є ще одне прохання…, – Анна наблизилась до чоловіка ще ближче, гаряче дихаючи йому просто у шию, – Я їздитиму на прощу завжди сама. Завжди… Без супроводу. Я не люблю спільників у своїх молитвах до Бога… – жінка замовкла, і чоловік потягнувся до Анинних вуст. Він заплющив очі, очікуючи на цілунок, та раптом отямився від шурхоту спідниць і холоду, яким повіяло знадвору. З пройми дверей у світлі смолоскипів йому всміхалась жінка у чорному.

      Розділ V

      Залою єпископського палацу розливався аромат бузку. Кущі з пурпуровими китицями заглядали у розчинені вікна. Солодкий дурман пробирався у всі куточки кам’яниці, він був ладен приспати всіх палацових мешканців і служок, притупити їхні розважливі думки, аби лише вони вдихали чарівливі пахощі розбещеного травня. У залі з високим мармуровим комином від вітерцю, який прошмигнув з двору Луцького замку, розгойдались кінці білосніжної шовкової скатертини із золотим гаптуванням. Ця скатертина вкривала масивний стіл посередині кімнати, заставлений стравами – в єпископа саме був другий сніданок. Йона сидів у кріслі з високою спинкою, оббитою червоною шкірою, і замріяно роздивлявся свій золотий перстень із печаткою. Його ніс чухався від дражливого бузкового аромату – але від того настрій єпископа лише покращувався.

      Ці кущі турецької калини, як її називають при віденському дворі, Йона за величезні гроші викупив у посла Священної Римської імперії Ож’є Гислена де Бусбека. Той вісім років прослужив в Костянтинополі посланцем у султана Сулеймана Першого. Там Бусбек й помітив ароматні гігантські чагарники, які місцеві називали просто – лілак, і, повертаючись до Відня, прихопив численні садженці із собою. Посол був із лякливих і тому по дорозі додому вирішив оминути войовничих мешканців Балкан та Карпат і рушив із почтом просто через