На твердій землі. Улас Самчук

би ви це назвали?

      – Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.

      – Ви ж мене так добре знали.

      – Як і ви мене. Що власне сталося?

      – Мабуть, помилка, – казала вона.

      – І ви не могли… перевірити?

      – Як було перевірити? – казала вона. – Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаєте, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.

      – Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був… Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено!

      Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.

      – Можливо, нічого не сталося, – проговорила вона по часі.

      – Як ви це розумієте? – глянув я на неї.

      – Бо я ще та сама, – відповіла вона.

      – Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Йорку.

      – Бо це правда, – казала вона. – Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняє мистецтво, інакше я б… здохла.

      Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом.

      – Так. Я та сама. Ви для мене той самий, – казала вона.

      – Можете працювати? – запитав я спокійнішим тоном.

      – Дуже добре.

      – Він розуміє?

      – Дуже.

      – А як мама? Вдоволена? Напевно.

      – Не знаю, можливо. Вона в нас німа. Говоримо на мигах.

      У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснене. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення, і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. І я знав, що вона розуміла, і, напевно, так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого океану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами, на щастя, ніхто не цікавився і ми, на щастя, ніким не цікавились. Я вигнав з пам’яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх найінтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену… І завтра її не буде.

      – На якій мові говорите? Дома. – запитав я її.

      – Англійська. Трохи німецька.

      – Лена Соренсен, – відповів я.

      – Вам це подобається?

      – Це так є. Інтернаціональне. Ми проти інтернаціоналу.

      – Можливо, проти. Але ми інтернаціонал.

      – А як там мій портрет?[77]

      – Висить на стіні.

      – Поруч з вашим?

      – Ні.

      – І не скаржиться?

      – Іноді.

      – Як саме?

      – По-різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.

      – І

77

– А як там мій портрет? – Висить на стіні… – у листі від 26 серпня 1960 року У. Самчук повідомляв Любі Генуш: «Ваш портрет висить над моєю канапою у приймальній кімнаті» (Ф. 195. – Од. зб. 422)