Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

вдягаючись, як Малефісента, і тримаючи рівновагу на дванадцятисантиметрових підборах.

      Він пошукав поглядом Івану, яка відійшла від товариства і розглядала меблі в кімнаті, щоб чимось себе зайняти. Вона нагадувала податкову інспекторку, що оцінює майно багатої платниці.

      – Кляйнерт повідомив вам новину? – кинула Лаура веселим тоном. – Вбивцю мого брата затримали.

      – Хто вам сказав?

      – «Жоден листок не впаде тут без мого відома».

      – Вас не бентежить, що ця цитата належить Піночету?

      – Це щоб відповідати вашим уявленням.

      – Яким уявленням?

      – Ви, мабуть, вважаєте, що всі багачі – покидьки, а всі німці – фашики. Ось чому ви не можете опиратися моїм чарам.

      Ньєман розреготався, цілком щиро.

      – Ви вірите в те, що це Томас Краусс?

      – Анітрохи. Це старий ворог нашої родини, але я не можу уявити, щоб він когось убив.

      – А проте він зізнався.

      – Зізнання нічого не значать.

      – Так і є. Але навіщо йому брати провину на себе?

      – Заради провокації, зі схильності до мучеництва. Краусс має лише одну причину жити: ненависть до мисливців. На жаль, він так нічого і не зрозумів.

      Ньєман мимоволі опустив погляд на плечі графині: чистота і блиск її шкіри були майже неприйнятні. Вона навіювала суперечливі відчуття, щось між мармуром і пергаментом, міцністю і прозорістю.

      Він підвів очі, щоб звільнитися від цього зачарування, але натрапив на сітку синюватих вен, що ледь помітно вимальовувалися під її ключицями – вони плинули (він сердився на себе за такі стереотипні порівняння), ніби водорості під замерзлою поверхнею річки.

      – У якому сенсі він нічого не зрозумів? – перепитав Ньєман, намагаючись зосередитись.

      – Він думає, що захищає природу, але природу захищає мисливство, яке регулює популяцію тварин. Природа живиться від смерті. Це сліпа машина, де немає місця сентиментам.

      Ньєман напам’ять знав ці аргументи.

      – Погоджуюся, але є й інші способи.

      Графиня по-дружньому підморгнула йому.

      – Як у коханні.

      Він не зрозумів, як сприймати цю репліку. З інших вуст, в іншому контексті це була б справжня провокація серцеїдки, але цього вечора?..

      Раптом Лаура щось помітила. Він простежив за її поглядом і побачив Івану, яка, не виходячи зі своєї ролі податківиці, зблизька розглядала підставку з рушницями, на яку Ньєман уже звертав увагу за кілька годин до того.

      – Ви цікавитеся вогнепальною зброєю? – запитала Лаура, підходячи до неї.

      – Анітрохи.

      Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавиділа стволи, і Ньєман знав причину.

      Натомість він захоплювався зброєю – усіх часів, усіх видів. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утіленням творчої діяльності людини. А якщо ця діяльність in fine[25]призводила до смерті, що ж, якимось незбагненним чином це навіть додавало зброї краси.

      – Можна? –

25

Урешті-решт (лат.).