Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

злагоджений, ніби військовий марш.

      Сідаючи до BMW, Кляйнер повернув голову в бік Івани – майже машинально, рефлективно. Тоді він зник, як камінець, кинутий у колодязь.

      – А він поклав на тебе око, – реготнув Ньєман.

      – Та він на мене не глянув ні разу.

      – Тоді той його погляд – це зізнання.

      Івана відчула, як червоніє. Вона чимало працювала над цим, але марно: від найменшого компліменту вона починала пекти раків.

      – І як вам перший контакт із нашими силами охорони правопорядку?

      Вони обернулися. Перед ними стояла Лаура з зав’язаним на плечах кашеміровим светром. За її спиною вже ввімкнулося освітлення Скляної вілли: космічний корабель, готовий відірватися від землі.

      Івана знову подивилися на графиню: ця, мабуть, нечасто шаріється…

      – Вони не дуже гнучкі у спілкуванні, – відповів Ньєман крізь зуби.

      – Тут це норма. Знаєте, чому в 1933 році пожежники дали Рейхстаґу згоріти?

      – Ні.

      – Тому що там стояли таблички: «По газонах не ходити».

      – Дуже смішно, – невпевнено сказав флік.

      – Це німецький гумор. Я приготувала вам кімнати.

      На обличчях обох фліків відобразився подив.

      – Це наша сімейна традиція – гостинність. Я навіть запросила на вечерю кузенів. Зможете допитати їх прямо на місці.

      Лаура повернулася до свого великого будинку, а Ньєман з Іваною мовчки запитували себе: гостинність чи засідка?

10

      Івана в житті не бачила такої просторої спальні. Вона займала, мабуть, добрих п’ятдесят квадратних метрів, і дві її стіни були повністю скляні. Флікиня підійшла до вікон, щоб поглянути на парк, який розіслався під ногами, – спальні розташовувалися на другому поверсі. Вона відгорнула довгі білі штори, і її охопило враження, ніби простір розливається в порожнечі прозорим водоспадом.

      Вона запнула штори назад, а тоді обернулася. Кімната була не просто велика, вона була прекрасна. Обшиті панелями стіни нагадували гірське шале. Маленькі низькі скрині на ніжках, із тикового дерева, медового кольору без жодних візерунків, радували око своєю вкрай простою формою. У кімнаті плинув запах Різдва і спокійних снів.

      Перше, що спало їй на думку, – скинути взуття і пройтися босоніж широкими дошками паркету. Вона аж очі заплющила від насолоди цим ніжним дотиком. Івана смакувала багатство якісних матеріалів, блаженні відчуття, що дарує розкіш.

      Вона струснула з себе це швидкоплинне сп’яніння й розстібнула рюкзак, міркуючи, чи немає тут конфлікту інтересів: чи можна, ведучи розслідування, ночувати у свідка? Чи не намагалася графиня так чи інакше їх задобрити?

      Задзвонив телефон. Івана кинула оком на екран і зрозуміла, що на неї чекає.

      – Алло?

      Відповіді немає.

      – Алло?

      Мовчання.

      Вона знову поглянула на фото, що висвітилося під час дзвінка, на цього молодика, якого обожнювала, натхненника її кошмарів та привида, що населяв її думки. Дівчина поклала слухавку, не намагаючись витягти з нього ані