Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха

з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.

      – От знову ти вибалушився на неї!

      – Раніше вона сюди не ходила, – буркнув Дорош.

      – Скажи краще – ходила не сама. Тому не привертала увагу.

      – Вона на нас дивиться. Минулого разу – теж, – уперто правив своє Юрко.

      Говорили ми про дівчину, точніше – молоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевне – шампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.

      – Той раз казав, Зенку, – твоя сусідка. – Дорошу щось зробилося із диханням.

      – Дарина Тиктор, – кивнув він. – Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.

      – Де, казав, служить?

      – У кондитерській Нахмановича, – зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй пам’яті. – Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.

      – Звідки знаєш? – стрепенувся Дорош. – Може, сам клинці підбивав?

      – Не для мене вона й не для тебе, – сумно посміхнувся Зенон. – З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, – тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. – Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, – факт. Постійно в кондитерській товчуться.

      – Ага, жиду вигода, – цикнув Юрко зубом. – Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.

      – Ну чого ти завівся, – встряв тепер уже я. – То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?

      – Аби ж вона звичайна була, – мрійливо протягнув Дорош. – Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться…

      За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.

      – Проведи, – запропонував я, на що очікувано почув:

      – Сиди вже, дурило.

      Я не ображався. Принаймні зараз, розуміючи: Дорошу всі довкола нині псують свято. Або те, що він сам святом називає.

      Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітив – Дарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.

      Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його знали – Вітольд Ямбор, син місцевого