Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха

гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.

      – Кому – нам? І які – такі?

      – Ми – таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.

      – Цікаво. – Це прозвучало підкреслено ввічливо. – Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?

      – Наша. – Юркові помітно підлестило.

      – Значить, боротьба – клеїти листівки, – зітхнув Данило. – А далі?

      – Що – далі? Будуть нові листівки. – Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: – Нас уже шукає поліція.

      – Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, – спокійно мовив Червоний.

      На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем – попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:

      – Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.

      – Коли так, пощо вам я?

      – Люди потрібні, – повторив Юрко, заводячи розмову в коло.

      – Ти, значить, тут старший.

      – Я! – підтвердив Дорош вигуком.

      А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично – нашим керівником.

      Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:

      – Хлопці не проти?

      – Не проти – чого?

      – Що ти в гурті за головного.

      Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:

      – Так.

      Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг – розбити писок п’яному поляку.

      – Отже, ти відповідаєш, – мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.

      – За що?

      – За них. – Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. – Ще – за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне – яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.

      – Заскладно говориш. – Юрко облизав язиком пересохлі