Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха

– туди, де дають кращу освіту. Щоправда, син українських учителів змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволення поступово проявлялося, хлюпало через край, і я відчув Юркову потребу – говорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навіть підкреслював це, та варто лишитися у вузькому колі, де міг усім довіряти, – починав сипати протестами, оформляти їх у революційні думки, а після третього кухля пива у «Волині» згадував незлим тихим словом регента Калюжного.

      – Я був у нього вдома, – не говорив, сичав він, коли схиляли над столиком голови. – Казенне помешкання, вигідний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче…

      – Думаєш, Калюжний – конфідент? – запитав тоді я.

      – Якби був певен, що пан регент працює на четвірку[8], на десять кроків не підступив би, – відмахнувся Юрко. – Я не є дурний. Спершу промацав його, перевірив. Коли громили читальні, Калюжний якимось дивом зміг узяти собі зо два десятки книжок. Це мені двоє старших сказали. Вони, кожен у різний час, стукали до пана регента по літературу. Той їх спершу ганяв – нема, мовляв. А потім, через деякий час, знаходив спосіб признатися – є. Мені те саме сказав, і на пискові таке написано, ніби за дівками в лазні підглядав.

      Мені Дорошеві жарти часом видавалися брутальними. Зенко – нічого, всякий раз реготав, підтримуючи свого кумира. Як почув про голих дівок, і собі хіхікнув, показавши при тому Юркові великого пальця. Я ж знизав плечима. Нема потреби підігравати там, де можна обійтися. Запитав натомість:

      – Що з того?

      – А те, Мироне! Бач, людина відразу второпала! – Юрко кивнув на задоволеного похвалою Зенка. – Добре, пояснюю. Калюжний не провокував нікого, вудки не закидав, за поплавцем не стежив. Навпаки, як згадали про книжки, з лиця кров збігала. Але вже потім сам ті книжки давав, потайки. Нікого з попередників після того на В’язничну не забрали.

      На вулиці В’язничній була тоді слідча тюрма, куди поліція й дефензива звозила затриманих. Зазвичай довго не тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережани, серйозні суди відбувалися здебільшого там.

      – Отже, пану регенту можна вірити, – зробив висновок я.

      – Ні! – Дорош запально стукнув кухлем по столу. – Він сам себе боїться. Давно продався ляхам, служить польській владі вірою й правдою. А оті книжки ховає й таємно комусь дає читати, так це аби совість не мучила. Сам перед собою виправдовується за слабкість. Я б Калюжного взагалі зрадником назвав.

      – Кого зрадив?

      – Побратимів своїх військових. Він же підхорунжий армії УНР! Фотографія в рамці на стіні висить, у залі. Там їх четверо, молоді офіцери. Трошки старші, ніж ми тепер. Двоє в петлюрівських строях, двоє – в польських. Скажи мені сам, Мироне, подумай і

8

Четвертий відділ державної поліції Другої Польської Республіки мав окрему «референтуру спеціальних справ», яку популярно називали «політичною поліцією». Референтура була створена для діяльності проти українських національних політичних спільнот, передусім – Організації українських націоналістів, комуністів та діячів німецької громади Польщі. Поза тим кримінальний кодекс тогочасної Польщі покарання за політичні злочини не передбачав. Усі справи проти діячів українського підпілля порушувалися переважно за статтею «тероризм».