Червоний. Без лінії фронту. Андрей Кокотюха

яким державі, котра програла війну, нічого не перепало. Тому й використовує інших незадоволених – українських терористів. Пан куратор закінчив виступ на пафосній ноті, закликавши студентів-русинів не піддаватися на провокації, бо він дуже втішений, що ми вчимося тут, визнавши себе громадянами Польської Республіки. А студентів-поляків попросив про пильність. Фактично дозволивши при всіх стеження один за одним, навіть заохотивши.

      Дорош після того не міг натішитися. Увечері ми подалися у «Волинь», де він збирався виставити всім по першому кухлю пива. Була п’ятниця, не дуже вдалий день тижня, бо відвідувачів зазвичай більшало, знайти вільний столик на трьох було непросто.

      Та все ж один ми побачили.

      У самому кутку зали, біля старої порошної пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоїть. А тямущі люди казали – дерево було в ресторані ще до війни. Столик був вільний, точніше – майже вільний. Збоку біля дерев’яної бочки, з якої стирчало деревце, примостився Данило Червоний.

      Ми вже знали, як його звати. Та більше про цю особу не відали нічого. Новачок лише скупо вітався при зустрічі, називав себе, але на тісніші контакти не йшов. Узагалі дивно було побачити в ресторані, де п’ють і танцюють під запальний джаз, такого самітника.

      Не скажу, що ми всі троє скидалися на денді. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторації. Зараз теж одягнули піджаки й сорочки, Юрко навіть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистої події, фактично перемоги. Червоний же навіть не здав у гардероб своє сіре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вільного стільця поруч із собою, сидів у білій сорочці та червоній плетеній жилетці. Задовгий чуб спадав на лоба, він час від часу відкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальців по скляному боці пивного келиха.

      Того вечора я вперше й востаннє бачив Червоного з пивом та й узагалі – з алкоголем.

      Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.

      – Здоров, земляче.

      – Вечір добрий.

      Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати, що привітний.

      – Посидимо разом. – Дорош не питав, він ставив перед фактом.

      – Ні, – почулося у відповідь.

      Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.

      – Вогонь маєш?

      Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.

      – Тримай. Припалюй – і йдіть собі.

      – Не дуже гостинно, земляче.

      – А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає.

      І в тому товаристві, в якому хоче.

      – Ти відпочиваєш?

      – Хіба не видно? – Червоний торкнувся надбитого кухля.

      – І