Серце не обдуриш. Зоряна Лешко

Ти ж сайт тестуєш, а не шукаєш собі дівчину.

      – Одне другому не заважає.

      – Ага, якби я так зробив, то мені б добряче перепало від тебе.

      – Ой, не треба робити з мене монстра. Якщо комусь і перепаде від мене, то Івану. Де його чорти носять?

      Руслан розвернув до себе ноут. Дівчина вийшла з сайту, вогник не блимав, і настрій у нього різко зіпсувався. Чому вона так розізлилась? Ніби й не образив її, нічого не пропонував, хоч такій і гріх не запропонувати.

      Мимоволі Руслан знов усміхнувся й отримав стусана у плече.

      – За що?

      – Бачу-бачу твої збочені думки. І вже навіть уявляю ситуацію: ви спілкуєтесь, усе ґуд, вона дає тобі свою адресу й просить купити дорогою вино і горілку. Ти стоїш, дзвониш у двері, і вона відповідає тоненьким голосочком: «Відчинено». Ти впевнено заходиш, світло мерехтить, пахне «Шанель номер п’ять», і знову тоненький голосочок: «Я в ду́ші, випий горілочки, а мені налий вина». Ти метушишся, келихи, полуничка, квітка, сто грам на душу для хоробрості. Сідаєш на ліжко, і тут гасне світло, а в дверях стоїть вона – напівоголена пенсіонерка…

      – Придурок!

      – А чому це одразу придурок? Ти тут втикаєш на фото, але ж це тільки фото, і не факт, що воно реальне. Сам подумай: навіщо такій дівчині сайт знайомств?

      – От і запитаю в неї, чи реальне.

      – Ну-ну, вперед. Тільки не кажи потім, що я тебе не попереджав.

      Вони часто жартували один з одного, але цього разу Артемові слова зачепили Руслана за живе. Дівчина йому справді сподобалась, тому він уважніше глянув на фото: якісне, видно, що зроблено цифровиком, а тому ніяк не може належати особі пенсійного віку, хоча ніхто ж не завадить людині завантажити чуже фото з нету й поставити собі на аватарку.

      Руслан ввів фото в пошук і побачив одне-єдине посилання на той самий сайт знайомств. Отже, фото оригінальне, тож є шанс, що воно належить тій-таки «Фоксі». Аби тільки дівчина анкету не видалила до того, як вдасться вмовити її на зустріч.

      Руслан вдивлявся в зелені, ледь примружені проти сонця очі, витончені риси обличчя, і його не полишало дивне відчуття, що він її звідкись знає. Ніби спогад, що миготить десь на краю свідомості й не дає себе впіймати.

      Робочий день добігав кінця, і Руслан втомлено потер очі. Під повіками пекло, мало не сльозило, проте він нарешті завершив роботу над новою програмою. Ще одна цеглинка у фундаменті грандіозного задуму.

      Руслан обіперся на спинку крісла, задоволено потягуючи спину, що нила, та й вже починало пекти у попереку. Протяжно видихнув, міцно заплющив очі й потягнувся руками вгору, аж хруснуло – мить чистої ейфорії, коли розумієш, що тіло втомилось, але роботу зроблено, і все ідеально.

      Хлопцю здавалось, що він відчуває на собі погляд Артема і його беззвучний сміх. Сам мимоволі всміхнувся, оглядаючись на друга.

      – Пора закруглятись. По пивку?

      – Навіть не знаю. Голова гуде, як баняк. Мені б помитись і в люлю.

      – От вип’ємо пива, і голова перестане боліти.

      – Ууууу…

      – Руля, не вимахуйся. Я ж бачу, який ти задоволений. Закінчив?

      – Єсс!

      – Треба