Серце не обдуриш. Зоряна Лешко

не поспішав відповідати. У мозку спалахнули останні хвилини перед аварією.

      – Ні, я взагалі не розумію, чому я тут. Ми збирались їхати на ділову зустріч… Я не пам’ятаю…

      Слідчий аж нахилився до нього й примружив очі, а він навіть радів, що обличчя забинтоване, адже не викаже його. Він згадав усе до дрібниць, кожну секунду падіння та болю, кожну мить пробудження й марення.

      – Добре… Я проконсультуюся з вашим лікарем, а ви, як тільки щось згадаєте, зателефонуйте. Я залишу вам свій номер телефону.

      Слідчий вирвав листок із записника, написав номер і поклав на тумбочку. Потім ще раз уважно глянув на нього, закрив теку й усміхнувся, прямуючи до дверей.

      – Наразі в мене більше немає питань. Думаю, справу можна буде закрити.

      – А… що сталось?

      – Ви їхали на зустріч і ваш друг, Руслан, не впорався з керуванням, машина впала з мосту. Це взагалі диво, що ви залишились живі.

      – Руслан?..

      – Так. Ви випали з машини, бо їхали непристебнутим, а він, на жаль, загинув миттєво. Його пасок безпеки виявився аж занадто надійним. Жорстока іронія… Прийміть мої співчуття. І бажаю швидкого одужання.

      – Руслан…

      Розділ 10

      Жовтень, 2012

Леся

      У кімнаті тихо гудів кондиціонер, фільтруючи й без того стерильне повітря. Леся маленькими ковточками пила мінералку, щоб хоч якось обманути нудоту. Якщо не допомагало – робила кілька вдихів-видихів ротом і сподівалась, що це допоможе не виблювати ті півлітри води, яку їй порекомендували випити для кращого огляду.

      Леся лежала на незручній кушетці, від якої боліла спина, дивилась у вікно й намагалася не розплакатись. Погода за вікном наче віддзеркалювала її похмурий і сірий настрій.