Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

які такі статки? Гроші наші пропали… одна реформа, друга… обікрали нас! Таку країну спустили в унітаз! У кожної родини – дві кімнатки, сарайчик і грядка. Ми однакові. Ото заробили! Забагатіли! Усе життя вірили, що коли-небудь будемо добре жити. Омана! Велика омана! А життя… краще й не згадувати… Терпіли, працювали і страждали. А тепер уже не живемо, а дні проводжаємо.

      Ми із Сашком із одного села… Тут… під Брестом… Бувало, сядемо з ним увечері на лавочці та згадуємо. А про що ще говорити? Гарною він був людиною. Не пив, не п’яниця… ні-і-і… хоча самотою жив. Що робити самотньому чоловікові? Випив – поспав… випив… Ходжу собі двором. Тупцяю. Ходжу й думаю: земне життя – не всьому кінець. Смерть – душі простір… де він там? Наостанок про сусідів подумав. Не забув. Барак старий, одразу після війни побудували, дерево всохло і, як папір, загорілося б, запалало. Умить! негайно! Згоріли б до трави… до піску… Написав записку дітям: «Виховуйте онуків. Прощавайте» – і поклав на помітне місце. Пішов на город… на свою грядку…

      Ой-ой! Взагалі… взагалі… Приїхала «швидка», на ноші його кладуть, а він зопалу встає, хоче сам іти. «Ти що, Сашку, накоїв?» – проводжала я його аж до машини – «Утомився жити. Синові подзвони, нехай у лікарню приїде». Він іще зі мною розмовляв… Піджак обгорілий, а плече біле, чисте. П’ять тисяч рублів залишив… Колись були великі гроші! Зняв з ощадкнижки і на стіл поклав поруч із запискою. Усе життя збирав. До перебудови за такі гроші можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на нові черевики та вінок. Ось як! Лежав на ношах і чорнів… Чорнів на моїх очах… Забрали лікарі й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрі мої простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу і бачить – людина горить! Сидить на грядці, зіщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потім він нам і розповідав: «Мовчить і горить». Жива людина… Уранці син до мене постукав у двері: «Тато помер». У труні лежав… голова вся спалена і руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золоті! Усе вмів. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стіл, у кого книжкові полиці… етажерочки… До ночі, бувало, стоїть у дворі й стругає, як зараз бачу – стоїть і стругає. Любив дерево. Розрізняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своєму пахне, найміцніший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен має веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки ціп у руках, так і хліб у зубах. На пенсію ніяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дітей доглядаю. Копійку дадуть, так і цукру куплю, і докторської ковбаски. А що наша пенсія? Купиш хліба та молока, а капці на літо вже не купиш. Не вистачить. Старі раніше сиділи на лавочці на подвір’ї безтурботно. Балакали. А тепер ні… Хтось порожні пляшки містом збирає, хтось біля церкви стоїть… у людей просить… Хтось насінням або сигаретами на автобусній зупинці торгує. Талонами на горілку. У нас затоптали у винному відділі людину. Насмерть.