Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

озера та ліси, партизанські ліси, болота та пущі, зрідка поля серед цих лісів. Наші діти тут виросли, в них улюблені страви – драники, білоруська мочанка. «Бульбу жарят, бульбу варят…» Вірменський хаш на другому місці… Але щороку всією родиною ми їздили в Москву. Аякже! Без цього я не могла жити, я повинна була походити по Москві. Подихати її повітрям. Чекала… Завжди з нетерпінням чекала на ці перші хвилини, коли поїзд підходив до Білоруського вокзалу, лунав марш, і серце стрибало від слів: «Товариші пасажири, наш поїзд прибув до столиці нашої Батьківщини – міста-героя – Москви!» «Кипучая, могучая, никем непобедимая,/ Москва моя, страна моя, ты самая любимая…» Виходиш з вагона під цю музику.

      Що… де ми? Нас зустріло чуже, незнайоме місто… Вітер носив вулицями брудний папір, подрані газети, під ногами гуркотіли банки з-під пива. На вокзалі… й біля метро… Скрізь сірі ряди людей, усі щось продавали: жіночу білизну і простирадла, старе взуття й дитячі іграшки, сигарети можна було купити на штуки. Як у фільмах про війну. Я тільки там це бачила. На якомусь драному папері, картонних коробках просто на землі лежали ковбаса, м’ясо, риба. В одному місці все це накриває подертий целофан, а в іншому – ні. І москвичі це купували. Торгувалися. Плетені шкарпетки, серветки. Тут цвяхи, і тут же їжа, одяг. Мова українська, білоруська, молдавська… «Ми з Вінниці приїхали…» «А ми – з Бреста…» Багато жебраків… Звідки їх стільки? Каліки… як у кіно… У мене одне порівняння – як у старому радянському кіно. Неначе я фільм дивилася…

      На Старому Арбаті, моєму улюбленому Арбаті, я побачила торгові ряди – з матрьошками, самоварами, іконами, фотографіями царя та його родини. Портрети білогвардійських генералів – Колчака, Денікіна і бюст Леніна… Матрьошки всіляких різновидів – «горбіматрьошки» та «єльциноматрьошки». Я не впізнавала своєї Москви. Що це за місто? Просто на асфальті, на якихось цеглинах сидів старий і грав на акордеоні. З орденами. Співав він воєнні пісні, біля ніг – шапка з монетками. Пісні наші улюблені: «Бьется в тесной печурке огонь, / На поленьях смола, как слеза…» Захотілося підійти… але його вже оточили іноземці… Почали фотографуватися. Щось йому кричали італійською, французькою та німецькою. Ляскали по плечах: «Давай! Давай!» Їм було весело, вони були задоволені. Аякже! Так нас боялися… а тепер… Ось! Купа мотлоху… імперія – пшик! Поряд із матрьошками та самоварами гора червоних прапорів і вимпелів, партійні та комсомольські квитки. І бойові радянські нагороди! Ордени Леніна та Червоного Прапору. Медалі! «За отвагу» і «За боевые заслуги». Торкаюся їх… гладжу… Не вірю! Не вірю! «За оборону Севастополя» й «За оборону Кавказу». Усе справжнє. Рідне. Радянська військова форма: мундири, шинелі… кашкети із зірочками… А ціни – в доларах… «Скільки?» – запитав чоловік і показав на медаль «За отвагу». – «За двадцять доларів продам. А, нехай, давай “штуку” – тисячу рублів». – «А орден Леніна?» – «Сто доларів…» – «А совість?!» – мій чоловік ладен був у бійку полізти. –