Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

дзвонили щодня: «Що поробляєш?» – «Консервую огірки». Цілими днями банки кип’ятила. Закручувала. Не читала газет і не дивилася телевізора. Читала детективи, одну книжку закінчувала й одразу ж починала іншу. Телевізор жахав. Газети також.

      Довго не могла влаштуватися на роботу… Усі вважали, що ми поділили гроші партії, й у кожного з нас – шмат нафтової труби чи, щонайменше, маленька автозаправка. Немає в мене ні автозаправки, ні крамнички, ні ятки. Їх тепер «комками» називають. «Комки», «човники»… Великої російської мови не впізнати: ваучер, валютний коридор… транш МВФ… Іноземною мовою розмовляємо. Я повернулася до школи. Перечитую з учнями улюбленого Толстого та Чехова. Як в інших? Доля в моїх товаришів склалася по-різному… Один наш інструктор наклав на себе руки… У завпарткабінету був нервовий розлад, лежав тривалий час у лікарні. Хтось перетворився на бізнесмена… Другий секретар – директор кінотеатру. А один інструктор райкому – священик. Я з ним зустрічалася. Розмовляла. Живе людина друге життя. Позаздрила йому. Згадалося… Я була в художній галереї… На одній картині, пам’ятаю, багато-багато світла – і жінка стоїть на мосту. Дивиться кудись у далину… багато-багато світла… Не хотілося від цієї картини йти. Піду – і знову повернуся, мене до неї тягне. У мене теж могло бути інше життя. Не знаю тільки – яке?

      Анна Іллінічна:

      – Я прокинулася від гудіння… Відчиняю вікно… У Москві! У столиці повзуть танки і бетеери. Радіо! Мерщій увімкнути радіо! По радіо передавали звернення до радянського народу:

      «Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека… Країна занурюється в пучину насильства та беззаконня… Очистимо вулиці від злочинних елементів… Покладемо край непевним часам…» Було незрозуміло – чи то Горбачов пішов у відставку за станом здоров’я, чи то його заарештували. Телефоную чоловікові, він на дачі: «У країні державний переворот. Влада в руках…» – «Дурна! Поклади слухавку, тебе зараз заберуть». Вмикаю телевізор. По всіх каналах – балет «Лебедине озеро». А в мене перед очима інші кадри, всі ми діти радянської пропаганди: Сант’яго в Чилі… Палає президентський палац… Голос Сальвадора Ал’єнде… Почались телефонні дзвінки: у місті повно військової техніки, танки стоять на Пушкінській площі, на Театральній… У нас в цей час гостювала свекруха, вона страшенно злякалася: «Не виходь на вулицю. Я жила за диктатури, я знаю, що це таке». А я не хочу жити за диктатури!

      Після обіду чоловік повернувся з дачі. Сиділи на кухні. Багато курили. Боялися прослуховування телефону… Поклали на телефон подушку… (Сміється.) Начиталися дисидентської літератури. Наслухалися. Тепер ось воно згодилося… Дали трохи подихати, а зараз все закриється. Заженуть назад у клітку, вмажуть нас знову в асфальт… Будемо, як метелики в цементі… Згадували нещодавні події на площі Тяньаньмень. Як саперними лопатками в Тбілісі розганяли демонстрацію. Штурм телецентру у Вільнюсі… «Поки ми читали Шаламова і Платонова, – сказав