Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

комсомольські посвідчення – і приносили нам. Приносили в пакетах, у великих целофанових торбах… Що з цим робити? Куди здавати? Команди немає. Згори – жодних сигналів. Мертва тиша. (Замислилася.) Такий це був час… Люди почали змінювати все… Абсолютно все. Начисто. Деякі від’їжджали – змінювали Батьківщину. Інші змінювали переконання та принципи. А хтось змінював речі в домі, речі змінювали суціль. Старе радянське викидали, купували всі імпортне… «Човноки» одразу всього навезли: чайники, телефони, меблі… холодильники… Звідкілясь усього з’явилося навалом. «У мене пральна машина “Бош”». – «А я купив телевізор “Сіменс”». У кожній розмові лунало: «Панасонік», «Соні»… «Філіпс»… Зустріла сусідку: «Соромно радіти німецькій кавомолці… А я щаслива!» Вона ж тільки-но… ось тільки-но… ніч стояла в черзі за книжкою Ахматової, тепер божеволіє від кавомолки. Від якоїсь дурниці… І з партквитком прощалися – як із непотрібною річчю. Важко було повірити… але за кілька днів усе змінилося. Царська Росія, як читаєш у мемуарах, випарувалася за три дні, й комунізм також. За кілька днів. У голові не вкладалося… Траплялися, щоправда, й такі, хто ховав свої червоні книжечки, приберігав про всяк випадок. Нещодавно в одній родині мені дістали з антресолі бюст Леніна. Зберігають… раптом іще згодиться… Повернуться комуністи, вони першими причеплять червоний бант. (Мовчить довго.) У мене на столі лежали сотні заяв про вихід із партії… Усе це невдовзі згребли й винесли, як сміття. Згнило на звалищі. (Щось шукає в папках на столі.) Я кілька аркушиків зберегла… Колись їх попросять у мене для музею. Шукатимуть… (Зачитує.)

      «…Я була відданою комсомолкою… зі щирим серцем вступила до партії. Тепер хочу сказати, що партія вже не має жодної влади наді мною…»

      «…Час змусив мене схибити… Я вірила у Велику Жовтневу революцію. Прочитавши Солженіцина, я зрозуміла, що «прекрасні ідеали комунізму» всі в крові. Це обман…»

      «…Мене змусив вступити до партії страх… Ленінські більшовики розстріляли мого дідуся, а сталінські комуністи знищили в мордовських таборах моїх батьків…»

      «…Від свого імені й від імені мого покійного чоловіка заявляю про свій вихід із партії…»

      Це слід було пережити… Не сконати від жаху… У райкомі стояли черги, немов у крамниці. Черги тих, хто бажав повернути партквитки. До мене пробилася проста жінка. Доярка. Вона плакала: «Що мені робити? Як чинити? У газетах пишуть, що партквитки слід викидати». Виправдовувалася вона тим, що в неї троє дітей, вона за них боїться. Хтось пустив чутки, що комуністів судитимуть. Засилатимуть. Уже ремонтують у Сибіру старі бараки… У міліцію надійшли наручники… хтось бачив, як їх виносили з вантажівок, накритих брезентом. Моторошно! Але я запам’ятала і справжніх комуністів. Відданих ідеї. Молодого вчителя… Незадовго до ГКЧП його прийняли до партії, але квиток не встигли вручити, він просив: «Вас незабаром опечатають. Випишіть мені зараз партквиток, а то я його ніколи не отримаю». У цей момент люди