Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

з батьками. Одна моя знайома настільки розсварилася із сином і невісткою через Леніна, що вигнала їх на вулицю, вони жили взимку за містом на холодній дачі. Театри спустіли, всі сиділи вдома перед телевізором. Давали прямі репортажі з Першого з’їзду народних депутатів СРСР. Перед цим була ціла історія, як ми обирали цих депутатів. Перші вільні вибори! Справжні! У нашому окрузі були дві кандидатури: якийсь партійний чиновник і молодий демократ, університетський викладач. Пам’ятаю і зараз його прізвище – Малишев… Юра Малишев. Зараз він, я випадково дізналася, займається агробізнесом – помідорами й огірками торгує. А тоді – революціонер! Виступав і говорив таку крамолу! Нечувану! Марксистсько-ленінську літературу називав малолітражною… нафталінною… Шосту статтю Конституції вимагав скасувати, а це стаття – про керівну роль КПСС. Наріжний камінь марксизму-ленінізму… Я слухала й не могла собі це уявити. Маячня! Хто дасть… дозволить зачепити? Усе розвалиться… Це ж скріпи… Настільки ми були всі зомбовані. Я радянську людину видушувала із себе роками, відрами черпала. (Мовчить.) Наша команда… Нас зібралося близько двадцяти добровільних помічників, після роботи ми обходили квартири у своєму районі й агітували. Малювали плакати: «Голосуй за Малишева!» І уявіть – він переміг! Із великою перевагою. Перша наша перемога! Потім ми всі чманіли від прямих репортажів зі З’їзду – депутати висловлювалися ще відвертіше, ніж ми на кухнях або не далі двох метрів від кухні. Усі прикипіли до телевізорів, як наркомани. Не могли відірватися. Ось зараз Травкін їм дасть! Да-а-ав!! А Болдирєв? Зараз він… Оце молодець!

      Неймовірна пристрасть до газет і журналів, до преси більше, ніж до книжок. Наклад «товстих журналів» рвонули вгору до мільйонів примірників. Уранці в метро з дня у день перед очима та сама картина: весь вагон сидить і читає. Ті, хто стоїть – теж читають. Обмінюються одне з одним газетами. Незнайомі люди. Ми з чоловіком передплачували двадцять назв, одну платню цілком витрачали на передплату. Із роботи я бігла чимдуж додому, щоб залізти в халат і читати. Нещодавно померла моя мама, вона казала: «Я помираю, як щур на смітнику». Її однокімнатна квартира нагадувала читальну залу: журнали, газети – стосами на книжкових полицях, у шафі. На підлозі й у передпокої. Безцінний «Новый мир» і «Знамя»… «Даугава»… Скрізь – коробки вирізок. Великі коробки. Я відвезла все на дачу. Викинути шкода, віддати – кому? Макулатура нині! А все читано-перечитано. Багато підкреслень – червоним олівцем, жовтим. Червоним – найважливіше. Півтонни, гадаю, в мене лежить. Усю дачу забито.

      Віра була щира… наївна віра… Повірили, що ось зараз… уже стоять на вулиці автобуси, які повезуть нас у демократію. Будемо жити в гарних будинках, а не в сірих «хрущовках», побудуємо автобани замість роздовбаних доріг, станемо всі добрими. Раціональних доказів цьому ніхто не шукав. Їх і не було. А навіщо? Вірили серцем, а не розумом. І голосували на виборчих дільницях серцем. Ніхто конкретно