Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Це ж, може, колись правда була? Ось ви грамотні…

      – Чому той Чорнобиль зірвався? Одні балакають – учені винні. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!

      Добре ми ніколи не жили. Спокійно. Перед самою війною людей забирали. Хапали… У нас трьох чоловіків… Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і досі вони не повернулися. Завжди ми боялися.

      – Я плакати не люблю… Я люблю анекдот новий послухати… У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з цього тютюну виготовили сигарети. На кожній пачці написано: “МОЗ воста-а-ннє попереджає – куріння небезпечне для здоров’я”. Ха-ха-ха… А наші діди курять…

      – Одне, що у мене є, – корівка. Я пішла б і віддала, тільки б не було війни. Як я її боюся!

      – І зозуля кує, сороки стрекочуть. Козулі бігають. А чи будуть вони далі водитися, ніхто не скаже. Вранці глянула в сад – кабани порили. Дикі. Людей можна переселити, а лося і кабана ні. І вода кордонів не дотримується, йде собі по землі, під землею…

      Дім не може без людини. І звірові людина потрібна. Всі шукають людину. Лелека прилетів.

      Жучок виліз. Усьому рада.

      – Болить, жіночки… Ой, як мені болить! Треба тихо… Труну несуть тихо… Обережно. Не стукнути об двері або ліжко, ні до чого не доторкнутися й не вдарити. А то біда – чекай другого небіжчика. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне! А де ховають, там і голосять. Тут у нас все – могилки. Кругом могилки… Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають… Копачі працюють і працюють… Закопали школу, сільраду, лазню… Цей самий світ, та люди вже не ті. Одне не знаю, чи є у людини душа? Яка вона? І де вони всі на тому світі вміщуються?

      Два дні дід помирав, за грубкою причаюсь і пильную: як вона з нього вилітатиме? Пішла корову доїти… Вскочила в хату. Кличу. Лежить із розплющеними очима… Душа полетіла… Чи нічого не було? Як же тоді побачимося?

      – Каже батюшка, що ми – безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили перенести стомлення нашого життя…»

Монолог про те, що знайдеться дощовий черв’як і курка радіє. А те, що в чавунцí кипить, теж не вічне

      «Перший страх…

      Перший страх із неба впав. Водою плив. А деякі люди, і багато хто, були спокійні, як каміння. Хрестом побожуся! Чоловіки, які старші, вип’ють: “Ми до Берліна дійшли і перемогли”. Скажуть, як приклеются до стіни. Переможці! З медалями.

      Перший страх був… Уранці в саду і на городі ми знаходили задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світло не вилазять з-під землі. Щось їх гнало. Хрестом побожуся!

      Син дзвонить із Гомеля:

      – А хрущі літають?

      – Хрущів немає, навіть личинок ніде не видно. Поховалися.

      – А дощові черв’яки є?

      – Знайдеться дощовий черв’як – курка радіє. І їх немає.

      – Перша прикмета: де хрущів і черв’яків немає – там сильна радіація.

      – Що таке радіація?

      – Мамо, це смерть така. Вмовляйте тата їхати. У нас перебуде.

      – Так ми ж город