Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

кішку стала заїкатися. Кішку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, виривається. Обдряпала всіх. Речі брати не можна! Я всі речі не візьму, я візьму одну річ. Тільки одну! Я мушу зняти двері з квартири і відвезти, двері залишити не можу. А вхід заб’ю дошками.

      Наші двері… Наш талісман! Сімейна реліквія. На цих дверях лежав мій батько. Не знаю, за яким звичаєм, не скрізь так, але у нас, сказала мені мама, небіжчика треба покласти на двері від його дому. Він так лежить, поки не привезуть труну. Я сидів біля батька всю ніч, він лежав на цих дверях… Дім був відчинений. Усю ніч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я ріс… Відзначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армією… А поряд – як зростав уже мій син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавніх папірусах. Як я їх залишу?

      Попросив сусіда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собі. Але я їх вивіз. Двері. Вночі. На мотоциклі. Лісовою дорогою… Вивіз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася міліція: “Будемо стріляти! Будемо стріляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера. Двері з власного дому я як украв…

      Відправив дочку з дружиною до лікарні. В них по тілу розповзлися чорні плями. То з’являться, то зникнуть. Завбільшки з п’ятак… А нічого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажіть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”

      Навколо тоді всі говорили: помремо-помремо… До двотисячного року білоруси зникнуть. Доньці виповнилося шість років. Якраз у день аварії. Вкладаю її спати, вона мені шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нічого не розуміє… А вона побачить у дитячому садку няню в білому халаті або в їдальні кухаря – з нею істерика: “Не хочу в лікарню! Не хочу вмирати!” Білий колір не переносила. Ми навіть у новому будинку білі фіранки поміняли.

      Ви здатні собі уявити відразу сім лисих дівчаток? Їх у палаті було сім… Ні, годі! Я кінчаю! Коли я розповідаю, у мене відчуття… ось серце підказує: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати її як чужу… Її муки… Дружина прийшла з лікарні. Не витримала: “Краще б вона померла, ніж так мучитись. Або мені померти, щоб більше не дивитися”. Ні, досить! Я кінчаю! Не в змозі. Ні!

      Поклали її на двері… На двері, на яких колись лежав мій батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка…

      Я хочу засвідчити – моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, іще не доведено, немає банку даних. Треба чекати сотні років. Але моє людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишіть. Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сім років…»

      Микола Хомич Калугін, батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі неба, щоб із ними поплакати й пообідати

      Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської області.

      Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софія Миколаївна