Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

А хто я там, на новому місці? Старий дід… Тут помиратиму, жіночки мені води принесуть, в хаті натеплять. Жалів я людей… Увечері йдуть баби з поля і співають, а я знаю, що вони нічого не отримають. Самі палички на трудодні. А вони співають.

      – У селі у нас люди живуть разом. Одним миром.

      – Сниться мені сон, це я вже в місті у сина жила. Сон… Що чекаю смерті, піджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на наші могилки, хоч п’ять хвилин постійте зі мною біля рідної хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…

      – Нехай вона отруєна, з радіацією, але це моя батьківщина. Ніде ми більше не потрібні. Навіть птиці своє гніздо миле.

      – Докажу… Жила у сина на сьомому поверсі, підійду до вікна, гляну вниз і хрещуся. Здається, що коня чую. Півня… І такий жаль… А то насниться свій двір: корову прив’язую і дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.

      – Удень ми жили на новому місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

      – Взимку ночі довгі, сидимо, буває, і рахуємо: хто вже помер? У місті від нервовості й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят років – хіба це час смерті? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.

      – Як то кажуть, хто де народився, там і згодився.

      – Мій хазяїн два місяці лежав… Мовчав, не відповідав мені. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очі тільки на голос підведе, а мені вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли людина вмирає, плакати не можна. Переб’єш їй смерть, буде довго трудитись. Я в шафі свічку взяла і в руки йому вставила. Він узяв і дихає… Очі, бачу, мутні… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привіт нашій донечці й моїй любій матусі”. Молилася, щоб нам разом… Деякі Бога і впрохають, а мені він смерті не дав. Живу.

      – А я помирати не боюся. Ніхто два рази не живе. І лист відлітає, і дерево падає.

      – Бабоньки! Не плачте. У передовиках усі роки ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Війну! Якби не сміялись і не тішилися, то давно б повісилися. Значить, розмовляють дві чорнобильські жінки. Одна: “Чула, у нас у всіх тепер білокрів’я?” Інша: “Нісенітниця! Я вчора палець порізала, кров текла червона”.

      – У рідному краю, як у раю. А на чужині й сонце не так світить.

      – А моя мама колись мене навчила: візьми іконку та переверни її, і щоб вона так три дні повисіла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було дві корови і дві телиці, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скільки! Пропало все, тьху, пропало!

      – Помила хату, піч побілила… Треба залишити хліб на столі й сіль, миску і три ложечки. Ложок стільки, скільки душ у хаті. Все, щоб повернутися…

      – А гребінці у курей були чорні, а не червоні – радіація. І сир не виходив. Місяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, білий порошок. Радіація…

      – Ця радіація у мене на городі була. Город весь побілів, біленький-біленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось із лісу принесло. Вітер насипав.

      – Не