Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Особливо навесні добре. Я люблю, коли бузок цвіте. Черемха пахне. Поки ноги міцно тримали, сама по хліб ходила, в один тільки бік п’ятнадцять кілометрів. Молода бігом би проскакала. Звикла. Після війни ми ходили за насінням на Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хаті, буває, що не перейду. Старій бабі й улітку на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, перевіряють село, так мені хліба везуть. Тільки що вони тут перевіряють? Живу я і котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадіємо. Біжимо. Йому привезуть кісточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що візьмуть? Душу? У мене тільки душа”. Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, та щось вона рідко зараз співає. Видно, постаріла, як і я. Мій хазяїн любив сказати… Так іще говорив: закінчено бал – і скрипки в торбу!

      Розповім я, як котика собі знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, і два… І місяць… Ну зовсім, було, я сама залишилася. Ні до кого і заговорити. Пішла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирає… Всіх приймає земелька… І ходжу я, і ходжу. Два дні кликала. На третій день – сидить під магазином. Ми переглянулися… Він радий, і я рада. Тільки що він слово не скаже. “Ну, ходім, – прошу, – ходім додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Розірвуть. Ходім. У мене яйця є, сало”. От як пояснити? Кіт людської мови не розуміє, а як він тоді мене зрозумів? Я йду попереду, а він біжить позаду. Няв… “Відріжу тобі сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже дві зими перезимували…

      Вночі присниться – хтось покликав… Голос сусідки: “Зіно!” Помовчить… І знову: “Зіно!”

      Сумно мені зробиться, я поплачу…

      Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У війну від тифу згоріла. Тільки ми занесли її на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І світить-світить. Хоч ти повернись і відкопай. Хазяїн мій там… Федя… Посиджу біля всіх. Позітхаю. А поговорити можна і з живими, і з мертвими. Мені ніякої різниці. Я і тих, і інших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…

      Біля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним – Петро Іванович Міуський. Тракторист. Стахановець, колись усі в стахановці вибивалися. Золоті руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене і жалість брала, кров піднялася, коли його руйнували. Закопували. Офіцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямі стоїть”. А сам – п’яний. Підходжу – це він плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далі садиба Михайла Михальова, він котли топив на фермі. Михайлика не стало швидко. Поїхав – і відразу помер. За ним – будинок зоотехніка Степана Бихова стояв… Згорів! Уночі злі люди підпалили. Мешканці. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти