Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

і вона, ця реальність, виявилася вищою не тільки нашого знання, а й нашої уяви. Порвався зв’язок часів… Минуле раптом виявилося безпорадним, у ньому нема на що спертися, в усюдисущому (як ми вірили) архіві людства не знайшлося ключів, щоб відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: “таких слів не підберу, щоб передати те, що я бачила і пережила”, “ніхто раніше мені нічого подібного не розповідав”, “в жодній книжці про це не читав і в кіно не бачив”. Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти… Він запам’ятався всім… Десь нагорі ухвалювали якісь рішення, складали секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, рухали по дорогах величезну кількість техніки, внизу – чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне – що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почуттів і не знаходили почуттів для нових слів, не вміли ще висловитись, але поступово занурювалися в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити той наш стан. Просто фактів уже не вистачало, тягнуло зазирнути за факт, увійти в смисл. Ефект потрясіння! І я шукала цю вражену людину… Вона говорила нові тексти… Голоси іноді пробивались, ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поруч із Чорнобилем усі починали філософствувати. Ставали філософами. Храми знову заповнилися людьми… Віруючими та недавніми атеїстами… Шукали відповідей, які не могли дати фізика і математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, які б знову могли поклястися на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи і письменники, вибиті зі знайомої колії культури та традиції. Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, не з чиновниками і військовими з великими погонами, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого і Достоєвського, без інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не зруйнувалася. Напевно, ми всі швидше б упоралися з військовою атомною ситуацією, як у Хіросімі, власне, до неї й готувались. Але катастрофа трапилася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були люди свого часу і вірили, як нас учили, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати навіть на Красній площі. Військовий атом – це Хіросіма і Нагасакі, а мирний атом – це електрична лампочка в кожному будинку. Ніхто ще не здогадувався, що військовий і мирний атом – близнюки. Спільники. Ми порозумнішали, весь світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Сьогодні білоруси, як живі “чорні ящики”, записують інформацію для майбутнього. Для всіх.

      Я довго писала цю книгу… Майже двадцять років… Зустрічалась і розмовляла з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами… З тими, для кого Чорнобиль – основний зміст їхнього світу, все всередині і навколо отруєне ним, а не тільки земля і вода. Вони розповідали, намагалися знайти відповідь… Ми думали разом. Часто вони поспішали, боялися не встигнути,