Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857. Группа авторов

Київ

      Коханий земляче!

      Спасибі за книжечку – «Тризну». Дещо в їй промовляє до самого серця. Ще жду «Гамалії», «Кобзаря» і «Гайдамак». Де хоч бери, а не пришлеш, то й на очі міні не показуйсь. Ой як же я зрадів, довідавшись з твоєї супліки, що ти не мариш дармо часу у тій Петровій бурсі! Нехай тобі, приятелю, Господь помагає на все добре, а об мені будь певен, що вже я не грітимусь даром коло твого куреня; чи дровець, то й дровець принесу; чи пшона на кашу, то й пшона придбаю; сказано – що Бог послав! Аже ж недурно ведеться поміж людьми та гуторка, що колись Бог посаджав людей кругом ваганка з кашею, да й подавав такії ложки, що держа[л]но довше руки (а треба за самий кінець держати); то премудрий Салимін і сказав: «Будете, – каже, – ви всі голодні, як кожен об собі тільки промишлятиме; а годуйте один одного сими ложками, то не загинете з голоду».[12] Розумні були стародавні люде! Багацько в їх було таких приказок, що буцім так собі, витребенька, а розмізкуй лиш, до чого воно йде, так ой, ой, ой! Отак же й нам, що взялись протирать очі своїм землякам, треба один одному пособляти, один одному радити; а то не буде добра з нашого писання. І латини добре знали, що робиться од конкордії,[13] а що од дискордії; да й батько козацький, старий Хмельницький, не згірше того латиша Саллюстія промовив, умираючи:

      «Тим і сталась, каже, страшенная козацькая сила, Що у вас, панове молодці, була воля й дума єдина!».

      Тепер не така вже година настала, щоб брязкотать шаблюками. Ляхів і татарву мов дідько злизав, усе втихомирилось; прийшла пора поорудовать ще головою. Нуте ж, робіть усе так, щоб і Богу була хвала зате, що дав нам розум, і людям темним було видно кругом, як од свічки, що стоїть на високому ліхтарі. Не протів чого ж то й читається в Євангелії: «Тако да просветится свет Ваш пред человеки, яко да видят ваша добрая дела и прославят Отца вашего, иже на небесех».

      Їду знов на три місяці на Вкраїну. Присилайте Ваші картинки в Чигирин з надписом: «Михаилу Грабовскому». Я в його буду, і він знатиме, куди міні їх переслать, да розтолкуйте міні хорошенько, що і як Ви хочете робить; а то не второпаю, що для Вас компоновати. Бувайте ж здорові!

      Щирий земляк

      П. Куліш.

      Рука власна.

      «Р. Б. 1844,

      Іюня 5 дня,

      зъ Кієва».

      Їду через три дні.

      41. Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної

      8–10 червня 1844. С.-Петербург

      Будущей весною, коли Бог поможет окончить дело с владельцем братьев, тогда-то приеду в Малороссию. А коли нет, то и сам не знаю, куда я поеду.

      Теперь же, кроме льстивых, подлых писем помещику моих родственников, я ничего не пишу, искусство оставил в прошлом, а в Академию прихожу как на покой; горько, ужасно горько, но быть так, коли иначе не делается.

      42. В. М. Рєпніної до Т. Г. Шевченка

      19 червня 1844. Яготин

      19 июня 1844. Яготин.

      Да, да, мой добрый Тарас Григорьевич, я, бу[дучи] родною сестрою, я не хотела Вас огорчать… не могла не удивиться молчанию Вашему… папенькой, к которому Вы непременно хотели… с Алексеем Васильевичем, от которого… получили, я уверена, дружеские отзывы…

12

Се вже опісля перевернули його старосвітську гуторку на запорожців, що буцім їх так годувала матушка.

13

Згоди.