Крижане кохання ГУЛАГу. Галина Горицька

чому? – зазирнув у вічі юнак. – Ви ж бо з одного села з-під Житомира. Хіба там заведено російською?

      – Та нє… – Розвів руками Микола. – Всі тільки українською розмовляють, але як потрапиш до столиці, то мусиш окультурюватися, хіба ні? То ж мова селянства – українська. Російська якась більш… інтелігентна, чи що?

      Микола точно не знав, як висловити своє ставлення до російської. Але він був незлобливий і не протестував щодо домінантності російської в усіх республіках.

      – А вдома з Галею якою..? – поцікавився Олексій.

      – Та звісно ж, що тільки рідною! – Вигукнув Микола і щиросердно розсміявся, поклавши руку на плече двоюрідному брату.

      Той видихнув, якось йому легше стало (то спостережливий зв’язківець у пів ока зауважив). Тим часом підійшла Галя, закінчивши з позуванням для групових світлин. Як завше, трохи хмурила свої крила-брови, вилискуючи цупкими темно-синіми очима. Одним тільки їхнім поглядом поцікавилася в чоловіка: «То хто?», Микола з відповіддю не забарився:

      – Знайомтеся. Моя дружина – Галина Григорівна, а це мій двоюрідний брат Олексій Геннадійович, із батьком котрого я б тебе залюбки познайомив, кохана, якби він не перебував у довгостроковому відрядженні.

      – Фу, як офіціозно, – поморщила носика дівчина.

      – Ну так, а що? – почав було виправдовуватись Микола, але зненацька його перебив Олексій:

      – Годі вам, милі чубляться – тільки тішаться, і, до речі, в родині у нас також заведено українською, тому я абітурієнт вашого вишу, пані Галино. Того факультету, на котрий вам пощастило поступити в сорок дев’ятому. Правильно? – Кивнув запитально до Миколи Олексій. – Продовжу, можна сказати, сімейну традицію, – парубок весело підморгнув. – Приходьте завтра на вечерю. Мама зрадіє.

      «Ох, не думаю я, що та „мама” зрадіє, враховуючи, як пані Наталя мене зустрічала після зникнення дядька…» – подумав про себе Микола, однак, погодився. Таку нагоду – нарешті все розвідати – втрачати не можна було.

* * *

      У квартирі було вогко і якось… не затишно. Так, ніби дядько разом із собою забрав увесь той невловимий флер, притаманний цьому радянському житлу, що робив його схожим на французькі апартаменти. Ніби разом із Геннадієм Петровичем пішло геть усе те, з рогу достатку, матеріальне й не зовсім, однак – відчуття, що золоті часи ще не минулися. Все ще попереду.

      Микола Ахтимонович уважно роздивлявся навсібіч. Тітка привітна, однак, як завжди сама собі на розумі й ніколи ти напевне не знаєш, чи щира вона. Квартира була такою самою, як і раніше. Хіба що не було домоправительки та таці, котру б вона принадно викочувала на середину вітальні з усілякими нечуваними для голодного Києва наїдками. «Хоча чому ж голодного?» – почав розмірковувати молодий чоловік. – Це в нас із Галею нічого за душею немає. Але ж є і ще інші…». І хоча ця думка явно суперечила ідеї соціальної рівності радянської держави, військовий (як, власне, і в разі з українською мовою) не став давати їй оцінку й таким чином зароджувати