Крижане кохання ГУЛАГу. Галина Горицька

по-справжньому. Це коли тобі реально болить, і ти переймаєшся чимось, що не вдалося. Тут може бути визначений і обмежений часовий інтервал, а може бути зовсім навпаки – розтягнене й липке болото. Болото ваших почуттів, ваших бажань і вашого… всього, й тому ви з того болота ніяк не можете виборсатися. Ви в ньому повільно загрузаєте. Тоді це вже не просто неприємність на кшталт начальник на роботі нагримав за якийсь прокол, і ви випили собі чарчину чи дві, поговорили про це з коханою людиною та й забули собі за тиждень. Ні… Неприємність по-справжньому – це коли у вас кохання по-справжньому до чоловіка, що не лише зациклений на собі (з цим ще можна жити-боротися, народити собі-йому дитину й тихо тішитися, іноді прихилившись до його плеча, коли він засне), а й небезпечний, деструктивний собі (ну, наприклад, син ворога народу, що спивається та все намагається себе знищити, протестуючи владі, з такою заповзятістю, немов то його життєвий план).

      Так ось. У мене було відразу два терміни з нашої нової термінології – кохання по-справжньому і неприємність по-справжньому. Тож розпочнімо.

* * *

      У нього завжди було погано з іменами. Познайомилися ми за одинадцять років по тому, яким передували згадані вище події. Він, доцент, вів у нас семінари й звертався ледь помітним кивком голови до мене, і я на правах старости миттєво називала йому ім’я того студента, котрого він хотів заслухати. Пізніше він мені зізнавався, що і мене запам’ятав тільки тому, що кожного разу я казала перед тим, як представити наступного: «Олексію Геннадійовичу, староста Маша…» Потім він ще зізнався мені, що найбільше цінує в людях, коли вони, звертаючись до нього, відрекомендовуються. Бо пам’ятає буквально кількох на ім’я, а ось та нова мода, коли замість звертання «товариш» стало заведено звертатися на ім’я й по батькові, повністю його спантеличує.

      А ще він розповів мені, що саме оця його особливість стала на заваді футбольному майбутньому – хлопці з юніорів побили його в туалеті, бо вважали зверхнім (а він просто не пам’ятав, як кого звати).

      І ще – люди його цікавлять тільки з погляду літературності. Він так і каже мені вечорами вже на підпитку, десь поміж загублених сірих районів Гогеншенгаузена і з мрією перебратися кудись по той бік муру, існувати десь поруч із Порожнім зубом, котрий чудом уцілів у потойбіччі повоєння[18]. Так і каже: «Маша, той таксист читає Толстого німецькою, немов білінгва, бо знає того російською на пам’ять і таким чином вчить іноземну мову», відпиває ковток віскі й веде далі «Маша, він ну майже як у Вертинського – граф-таксист, спадковий аристократ із Кенігсберга, він вчора мені дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я російською з ним ніколи, ну ти ж знаєш, Маша…» І він пам’ятає, їй бо, якийсь час пам’ятає і ім’я, і по батькові того таксиста, бо ж Толстой і німецька… Але нічого корисного, ніяких імен «потрібних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розуміти навіть його збочення, незважаючи на все те, що між нами було, і все те, що так між нами й не сталося. Він шизофренік, напевне.

18

Порожній зуб (Hohler Zahn), або KWG – руїни високої вежі, яка тепер заввишки 63 м – майже єдине, що зосталося від меморіальної церкви кайзера Вільгельма після повітряного бомбардування 23 листопада 1943 року. Один із символів Берліна.