Крижане кохання ГУЛАГу. Галина Горицька

І то через свою внутрішню силу. Ось я, наприклад, не знаю, що б зробила і як би повелася, якби мене позбавили всіх заслужених нагород і відібрали квартиру в центрі. Я не знаю… Так чи інакше, мені досить і того, що я народилася в цій неповній і недовго, але все ж таки щасливій родині. Спостерігала за батьком від свого народження.

      Я ненавиджу ідеологію Радянського Союзу. Це щось уроджене, як ви розумієте. В мене питання інше: чи багато таких, як я, в сімдесят другому? Гадаю, трохи менше ніж таких, як я, в п’ятдесят четвертому. Бо все забувається. Стирається з пам’яті… Народжуються нові громадяни, котрі не знали чотирьох років війни, не знали голодоморів… А махина совку не переламала всі їхні кістки, і вони собі думають: «Ну навіщо я буду чинити супротив, якщо можна жити й без того? Собі ж дорожче». І це справді так. Не бачу сенсу всім страждати й переносити біль інших на себе. Імплікувати й рефлексувати. Своя хата з краю. Та й справді, чого вже там?.. Адже на всі тривоги й печалі вселенські тебе одного не вистачить. Треба обирати.

      У глобальному сенсі, за великим рахунком, є кармічне минуле й теперішнє кожного індивіда, та не варто, шановні, чуєте? Зовсім не варто уособлювати себе з певною нацією й певним народом і сприймати його прадавній біль, якщо ви справді можете цього не робити. Чуєте?..

* * *

      Ще взимку п’ятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальні святкування 300-річчя возз’єднання Росії й України. Іншими словами – поглинання слабшого сильнішим.

      Підготовка до ювілею почалася на початку п’ятдесятих років, а самі урочистості тривали весь рік з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмінно передавали по радіо, й прилизаними статтями в періодиці.

      Проте до всього того, що слугувало тільки вишенькою на тортику пропаганди наднаціональної спільноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у вигляді розроблених і затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954)». Аби було правильне, а головне – однакове трактування, сформульовані у цьому циркулярі оцінки лягли в основу всіх досліджень історії України, котрі набули в п’ятдесят четвертому особливої популярності з огляду на визначний ювілей.

      Особливого поширення в січневій періодиці набули статті про одвічне прагнення українських письменників до возз’єднання свого народу з Росією: «Мрії Франка про возз’єднання українського народу, розділеного іноземними загарбниками, нерозривно зв’язані з закликом до братерського єднання з єдинокровним російським народом, за допомогою якого український народ тільки і зможе здійснити свої віковічні прагнення – об’єднати свої землі в єдиній державі. У 1896 році він писав: „Ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там постали і працювали, та й працюють найбільші таланти нашого письменства”… М. Коцюбинський, як і Леся Українка та І. Франко, не дожив до щасливих днів, коли в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, завдяки мудрому керівництву Комуністичної