Крижане кохання ГУЛАГу. Галина Горицька

розписалися. А всі ті чотири роки, що Микола їй пропонував, бо, якщо вже обидва в Києві… вона відповідала безапеляційно: «Ну да! Щоб ти казав, що ти мене вивчив?».

      Однак радянські реалії диктували свої життєві правила, і позаяк усе й так йшло до шлюбу, то треба було одружитись перед випускним, бо Галю могли розподілити у якусь невідому місцевість. А оскільки дівчина шлюбу боялась, як чорт ладану, то 17 квітня вони з Миколою до вечора ходили містом, доки вона наважувалася на цей серйозний крок. А тим часом на прохання Колі весь Галін гуртожиток із самого ранку робив єдине доступне тоді їм, бідним як церковні миші, нестоличним педагогам, святкове і несвяткове частування – вінегрет.

      Микола знав: Галя наважиться нарешті. Просто її не треба підганяти й силувати – вона розумна і вольова дівчина. Нарізаючи наступне коло перед РАЦСом, він якраз себе вмовляв, що все буде гаразд (хоча й сонце вже сідало…). Згадував, як вона пішла в поліклініку, і хоча й був її апендицит у стані ремісії, попросила його вирізати. Нареченому, котрий був, м’яко кажучи, шокованим від такого рішення, просто аргументувала: «Миколо, а як усе ж відрядять мене кудись далеко за призначенням? А в районних поліклініках таких операцій не роблять!» Сказала, як відрізала. Тому він зараз те згадував, не втрачаючи надії, що, врешті-решт, Галя зверне до входу РАЦСу, й трохи посміювався з себе тихцем: «Ну і ну… Я – командир телефонного взводу, молодший лейтенант, спеціаліст високого ґатунку і ось ця… – Потім він ніжно дивився на Галю, котра ніби й нічим особливо не вирізнялась і красунею її назвати не можна було, однак, якась така енергія завжди перла перед нею, і вона слідом не відставала зі своїми міцно стисненими вустами й прямим поглядом. – І ось ця… Моє кохання». Микола тоді тільки зітхнув, уже втрачаючи надію розписатись. Однак в останню мить перед закриттям РАЦСу Галя таки навскіс завернула до його дверей, ще й крикнула вслід молодшому лейтенанту – красеню-блондину в блискучих, начищених хромових чоботях: «Не відставай!».

      А потім уже в гуртожитку Галині інститутські подруги – Соня (з Насташки, що під Золотоношею) і Неля (дочка депутата Київради) – частували молодят вінегретом. Микола не витримав і пішов купити розливного вина (дуже вже бідним видавався йому їхній святковий стіл), але воно виявилося натуральним, сухим. Дівчата поморщили носики, бо такого не пили, й швиденько засолодили цукром. Миколі в ту мить згадалося, як вони з дядьком святкували День трудящих у далекому, сорок сьомому році, коли він був всього-на-всього зеленим солдатиком, а дядько його – вже аж такою величиною! Самим майором МДБ (його тоді саме тільки но підвищили). І той кав’яр і не кабачковий, і ту засмажену річкову рибу, і ті канапки та під шампань, та під сухе вино… Ох…

      Однак дядько його (ну, може, й не дядько, та тепер хтозна…) пропав давно й безповоротно.

      Микола Ахтимонович не раз заходив до його дружини Наталі на Карла Лібкнехта й кожного разу заставав її в пеньюарі, трохи напідпитку та без чіткої відповіді, де ж тепер перебуває Геннадій Петрович. Це його засмучувало, але не дуже. Та й пані Наталю, з усього було видно, то також не дуже засмучує. Микола, може