Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

не знаходив її у звичному місці біля трону. Він знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу світську посмішку на вустах, цей прийом із представленням до двору Луїзи для неї як ляпас. Він хотів поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де їх можуть розсадити далеко одне від одного без жодної змоги перекинутися хоч півсловом.

      Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в її покої. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассі з дозволу королеви на два тижні поїхала на прощу. Призвичаєним рухом, сунувши дрібну монету у податливу відпружену долоню, він відпустив покоївку, що допомагала своїй пані із зачіскою. Покоївка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в ліжниці мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассі немає, то в неї буде кілька вільних годин.

      Ізабелла, звісно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неї, аж язиком цокнув від захвату. Вона – ідеальна придворна дама, така витончена, освічена, так доречно вбрана. Він прийшов саме у ту мить, коли покоївка мала подати їй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сиділа у нижній сукні темно-червоного кольору, який пасував їй найбільше.

      – Мадам…

      – Ви прийшли, монсеньйоре? Хіба ваша дружина відпустила вас?

      – Я не потребую її дозволу! – різко відповів Рауль, ледве стримуючи роздратування.

      Ізабелла ніколи не дозволяла собі ревнощів, проте вся ця ситуація була важкою та неприємною, Вандом волів швидше її зам’яти та повернути коханці настрій. Рауль упав перед нею на коліна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивільнилась. У Вандома геть зіпсувався настрій.

      – Та що із вами, мадам?

      – Ви представили двору мадам де Вандом… У неї буде дитина…

      – Не думав, мадам, що вас дивують такі речі. Вона – моя дружина, де ж мені з вашої ласки брати законних синів?

      – Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тоді я?

      – Ви – жінка, яку я кохаю. Понад усе. Хіба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разів.

      – Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навіть не намагаючись приховати гіркоту.

      Вандом різко підвівся, гнів так оволодів ним, що він почав міряти покій широкими кроками. Настрій коханки не давав йому спокою, він прагнув припинити їхню сварку якнайшвидше.

      – Господи, Ізабелло, чого ви хочете?

      – Того, що й будь-яка жінка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дітей, а не бастардів… Бути господинею у вашому замку, а не бідною родичкою, яку терплять із великої милості…

      Вандом, не опанувавши себе, вже хотів відповісти різко, майже грубо, та Ізабелла підвела до нього свої наповнені сльозами очі. Попри нахмуреність, попри стиснуті жорстко губи, він був як повітря для неї. Кожен погляд, кожна посмішка, кожен дотик… Зрадливі сльози покотилися по обличчі, вона квапливо змахувала їх. Вандом кинувся до