Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

наче блискавка щойно вдарила за крок від нього. Аж раптом він помітив сліди крові на собі, на її білих, як сніг, стегнах.

      – Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?

      – Нам не було наказано спільне ложе із месіром Анрі, – відповіла Ізабелла, очі злипалися, вона б із радістю заснула просто тут, у його обіймах.

      – Я… я мав би бути обережнішим із вами… Пробачте… Я так хотів вас… Мав би подумати… От бовдур…

      Він обхопив її обличчя руками, змушуючи подивитись у вічі:

      – Сильно болить?

      Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмішку, так наче зрештою отримала те, що хотіла. Він кинувся квапливо цілувати її обличчя. Ізабелла на мить зустрілась із його світло-блакитними очима, намагаючись упоратись із дивним зніяковінням. Невже це їй не сниться? Чоловік, яким вона марила… Невже це справді він? Невже це справді між ними сталося?

      Ізабелла підвелася та почала приводити до ладу вбрання, потім навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комір та стрічку, що стягувала сукню спереду, Рауль відчув нестримне бажання зупинити її, не дозволити повернутися до зали прийомів. Та перш ніж він хоч півслова промовив, Ізабелла, підхопивши спідниці, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.

      За деякий час вони віднайшли в тому занятті стільки задоволення, що на ранковій месі ледь не засинали, стоячи на колінах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханців: лови, прогулянки, маскаради, танці, турніри. Як тут не втратити обачність? Коли весь молодий закоханий двір ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворній дамі королеви приймати чоловіків у своїх покоях, та ніхто їй не заборонить увечері, коли вона вільна від чергувань у її величності, мати побачення в замку або в саду чи навіть у місті.

      Спершу Рауль навіть сам собі дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Він змалку був при дворі, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нічого не просила, нічого не вимагала. Жодних обіцянок, жодних зізнань у вічному коханні, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався її витримці: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорікнула йому за надмірну люб’язність із іншими дамами.

      Їхнє ліжко схоже на поле бою, кожну мить, що їх зводить разом, вони п’ють жадібно, одним ковтком. «Я – ваш, а ви – моя…» Коли на хвильку заснувши перед світанком, вони прокидаються на геть зім’ятій постелі, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на підлозі, Ізабелла замерзла, та поки до напівсмерті втомлений Рауль отямиться й спробує її зігріти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникає. Аби на ранковій службі в церкві вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, із привітною посмішкою та холодним поглядом, що викликає у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити її, стиснути руки, вкрасти квапливий цілунок, аби те тонке біле обличчя втратило байдужий