Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

аж посіріли. Для Бедфорда авторитет і сила старшого брата завжди були безапеляційними, отож його передсмертна безпорадність була нестерпною. Останні слова про бастарда їхнього брата Кларенса ляпасом нагадали герцогу, що він сам хотів просити його величність. Проте власне прохання здалося йому егоїстичним та дрібним у порівнянні із долею його країни, що лишиться із королем-немовлям. Він не має права красти час останніх наказів короля на власні прохання.

      Перед смертю всі рівні, король Англії помирав так само, як і його солдати в таборі – від дизентерії. Король розплющив свої світлі очі, вуста ледь рухались, дуже виснажене обличчя зробилось землисто-сірим, і король уже не міг вимовити ані слова. Він прикусив губу, щоб стримати стогін…

      Бедфорд вийшов із покою лише на світанку наступного дня, після того, як його брата причастили, соборували, після того, як він сам закрив йому очі та прослухав заупокійну месу. Усі присутні залишились на колінах, читаючи заупокійні молитви, допоки тіло короля не забрали бальзамувальники. Бедфорд розумів: усе, що далі відбуватиметься із тілом його брата, не матиме жодного значення для спасіння його душі, проте буде символом для багатьох людей, хто вірив у права англійця на корону Франції. Тому герцог наказав вчинити із тілом, як було у звичаї із королями на війні. Висохле, зневоднене тіло розчленували, виварили у великому казані, щоб відділити плоть від кісток. Кістяк поклали у труну, а поруч у свинцевому посуді забальзамували рештки. Королівське тіло чекав довгий шлях додому, до англійських берегів. Проте спершу герцог Бедфорд мав намір вчинити символічне поховання: труну покійного короля поставили в соборі Сен-Дені, місці одвічного упокоєння французьких монархів. Як знак того, що Генрі Ланкастер, король Англії, був законним королем Франції. І тому його син, дитина восьми місяців, так само є законним королем.

* * *

      Уже три дні благословенний король Франції хворів на лихоманку. Два місяці тому у Венсені помер його зять, англійський король-завойовник від такої ж дивної лихоманки та непристойної хвороби, полишивши свого сина-немовля спадкоємцем обох королівств. Смерть батька зробила маленького принца Генрі з ласки Божої королем Англії, а смерть діда зробить королем Франції.

      У Сен-Поль моторошно, тихо та холодно. Коло ліжка короля лише декілька найвірніших людей. Немає ані його дружини, ані дітей. Брата вбито, сестри померли, а племінники у полоні. Гострота свідомості та думок раптово повернулися до божевільного короля саме на ложі смерті, коли віднялася мова та сили бодай підняти руку.

      Як страшно помирати одному! Бідолашний король Франції вдивляється вицвілими голубими очима в обличчя присутніх. Жалість! Лише жалість в їхніх очах. Аж раптом він згадав щирий смуток своєї невістки, герцогині Орлеанської. Як давно це було! Як квапливо зникли з пам’яті рідні обличчя! Сиві спогади вертаються до короля, каламутять слабку свідомість. Згадуються чомусь лише смерті. Спочатку принц Шарль, його первісток, що прожив лише три місяці. Ізабо й справді тоді страждала. Через півтора року вона