Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

серед ночі парком і розгойдували гілляки.

      Я заплив човном до невеличкої природної затоки.

      Навчаючись у гімназії, я любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Мака, товариша мого покійного батька. Коли я по закінченні гімназії… (Запис уривається.)

      Навчаючись у гімназії, Гуґо Зайферт любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Кімана, старого парубка, який товаришував з покійним батьком Гуґо. Візити раптово припинились, коли Гуґо несподівано запропонували роботу за кордоном, і приступати до неї треба було негайно, отож Гуґо на кілька років виїхав із рідного міста. Повернувшись, він, щоправда, збирався навідати старого чоловіка, але нагоди не траплялося, а може, такий візит уже й не відповідав би його новим поглядам, і хоч він частенько й проходив вулицею, де жив Кіман, хоч не раз бачив, як той виглядає з вікна й, може, навіть загледів його, Гуґо так і не зайшов.

      Нічого, нічого, нічого. Слабість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.

      23 липня. З Феліксом у Ростоці. Вибух сексуальності в жінок, їхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстої жінки, що сиділа, згорбившись, у плетеному кріслі, одну ногу підкреслено підібгавши під крісло; вона щось шила й розмовляла з літньою жінкою, мабуть, старою дівкою, в якої з одного боку рота раз у раз показувались якісь особливо великі зуби. Повнокровність і розважливість вагітної жінки. Її сідниця з рівно розділеними, немовби різьбленими, половинками. Життя на невеличкій терасі. Як я цілком байдуже взяв малу на коліна, анітрохи не розчарований цією байдужістю. Розквіт у «тихій долині».

      Як по-дитячому сидить за своєю роботою бляхар і невтомно гамселить молотком; його видно крізь відчинені двері майстерні.

      Роскоф, «Історія диявола»: «той, хто працює вночі», у нинішніх карибів вважається творцем світу.

      13 серпня. Можливо, нарешті всьому настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають мене, хай там які страждання чекають її – їх не можна порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це – єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучились. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

      Учора ввечері на Бельведері під зорями.

      14 серпня. Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому впиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

      Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповідання їй. Але ж ґеорґ гине через наречену.

      Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично,