Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

вже йде! Вона вже йде! – загукали з усіх вікон, і до карети з будинку вибігла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачіску, усміхнена дівчина.

      – Швидше! В карету! Періщить же! – загукала вона, схопивши Лімана за плечі й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фіні, – тихо промовила вона потім і опустила руки вздовж його плечей.

      «Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Ліман і усміхнувся до дівчини. – Шкода, що я вже не юнак і не пускаюся в сумнівні пригоди».

      – Це, мабуть, непорозуміння, фройляйн, – сказав він і обернувся до карети, – я ані просив покликати вас, ані маю намір з вами їхати. – Вже сидячи в кареті, додав: – Ви більше не турбуйтеся.

      Але Фіні вже встигла поставити ногу на підніжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:

      – Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?

      Стомившись від усіх цих набридань, Ліман, нахилившись із карети до дівчини, промовив:

      – Прошу вас, не затримуйте мене довше зі своїми марними запитаннями! Я їду в готель, та й годі. Заберіть ногу з підніжки, це небезпечно. Поганяйте, візнику!

      – Стійте! – вигукнула дівчина, й справді намагаючись ускочити до карети.

      Ліман, похитуючи головою, підвівся й заступив своєю кремезною постаттю весь вхід. Дівчина спробувала його відштовхнути, скориставшись головою й коліньми, карета захиталася на своїх благеньких пружинах, і Ліман мало не втратив рівновагу.

      – Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дівчина.

      Певна річ, Ліману пощастило б відштовхнути цю, хоч і міцну, дівчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловік у сурдуті, який усе ще, так ніби Фіні його звільнила, тримався спокійно; та, побачивши, що Фіні похитнулась, він одним стрибком підскочив, підтримав Фіні ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лімана, з усієї сили спробував підсадити дівчину в карету. Відчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що їх на додачу підштовхнули ще й знадвору, проказала, ніби сама до себе: «Ну ось», – і мимохідь поправила на собі спершу блузку, а тоді, вже ретельніше, й зачіску.

      – Це просто нечувано! – промовив Ліман, упавши на своє сидіння, до дівчини, що всілася навпроти.

      2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадійна голова, Ф., занепад у конторі, фізична неспроможність писати й внутрішня потреба в цьому.

      Валлі вийшла з наших дверей услід за своїм чоловіком, що їде завтра до Чорткова на військові збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цілковито змирилися.

      Історія садівникової дочки, яка позавчора перебила мені роботу. Я, той, що роботою намагається вилікувати свою неврастенію, мушу вислуховувати, як брат дівчини – його звали Ян, він, власне, й був той садівник і, як передбачалося, наступник