Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

в останню мить і, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якої вийшов сам. І тут він упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручній позі, до того ж велосипед, залишившись без нікого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад і потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якій стояло, збившись докупи, кілька людей, усі в темному одязі, серед них молодий слідопит у світло-сірому капелюсі з задертими крисами. Я ще здалеку впізнав того юнака й сподівався, що він мені допоможе, але він одвернувсь і сховався серед людей. Потім із-за гарби – велосипед тим часом котився собі далі, а вслід за ним, низько нахилившись і розставивши ноги, мусив котитись і я, – з’явився хтось невідомий і допоміг мені, однак не пригадую вже як. Знаю тільки, що та людина була гідна довіри, і тепер вона ховається мовби за напнутим чорним полотнищем, і з цим я мушу змиритись.

      18 листопада. Я знов писатиму, але скільки сумнівів викликала в мене тим часом моя писанина! По суті, я нездара й невіглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хіба що він ледве помічав примус, – був би тільки й здатний, що сидіти в собачій будці, вискакуючи з неї, коли йому принесуть їдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.

      В яскраво освітленому сонцем подвір’ї з протилежних боків бігли назустріч один одному два пси.

      Вимучив початок листа до фройляйн Бл.

      19 листопада. Мене захоплює читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю ані найменшої впевненості в теперішності? Все мені видається конструкцією. Будь-чиє зауваження, кожен випадковий погляд усе в мені перевертає – все, навіть забуте, зовсім незначне. Я впевнений у собі менше, ніж будь-коли, і відчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожній. Я справді мов та заблукана серед ночі в горах вівця або вівця, що біжить услід за тією вівцею. Бути таким заблуканим і навіть не мати сили це оплакати.

      Я зумисне завертаю у вулиці, де є повії. Коли я проходжу повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, невинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу тільки товстих, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, в простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток – певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері – тим часом стало прохолодно, – я вздрів її в облиплому жовтувато-бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я просто-таки від неї втік.

      Невпевненість породжують, безперечно,