Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

остях, як, наприклад, кохання, відданість матері, вірність її пам’яті, а також у клієнтурі, яку батько на самому початку усе ж таки залучив до підприємства. Ґеорґ нічого не має; наречену батько легко проганяє, адже вона живе в оповіданні лише завдяки зв’язку з другом, тобто зі спільністю, і, позаяк до весілля не дійшло, не може ввійти в коло кревних взаємин, що охоплює батька й сина. Спільне нагромаджується цілком навколо батька, Ґеорґ відчуває його тільки як щось чуже, усамостійнене, ніколи ним достатньо не захищене, віддане на поталу російським революціям, і тільки через те, що сам він не має нічого, крім оглядки на батька, на нього так глибоко впливає присуд, який стає нездоланною перепоною на його шляху до батька.

      «Ґеорґ» має стільки ж літер, як і «Франц». У прізвищі «Бендеман» оце «ман» тільки підсилює «Бенде» з метою виявити всі ще невідомі можливості оповідання. Але в «Бенде» стільки ж літер, як і в «Кафка», і голосна «е» в «Бенде» стоїть на тих самих місцях, що й «а» в «Кафка».

      «Фріда»[1] має стільки ж літер, що й «Ф.», і починається так само з «Ф»; «Бранденфельд» починається з тієї самої літери, що й «Б.», і завдяки слову «фельд» набуває певного значення. Може, навіть думка про Берлін зринула не без впливу, а вплинув, можливо, спогад про Бранденбурзьку марку.

      12 лютого. Пишучи про товариша на чужині, я багато думав про Штоєра. Коли місяців через три після написання цього оповідання я випадково його зустрів, він розповів, що місяці три тому заручився.

      Вчора після того, як я у Вельча прочитав уголос оповідання, старий Вельч вийшов з кімнати, а повернувшись за хвилю, похвалив оповідання, особливо яскраві образи в ньому. «Я просто-таки бачу перед собою цього батька», – промовив він, не зводячи погляду з порожнього крісла, де він сидів, коли я читав.

      Сестра сказала: «Це ж наша квартира». Я здивувався, що вона не вгадала місця дії, й відповів: «Тоді батько мав би жити у вбиральні».

      28 лютого. Ернст Ліман прибув у службових справах до Константинополя одного дощового осіннього ранку й за звичкою – це був уже десятий його приїзд сюди, – більше ні про що не дбаючи, вирушив загалом безлюдними вулицями до готелю, де щоразу із задоволенням зупинявся. Було досить прохолодно, вітер забивав мжичку до карети, і Ліман, лихий на погану погоду, що переслідувала його в усій цьогорічній діловій поїздці, підняв шибку й відкинувся в куток, щоб покуняти чверть години дорогою до готелю. Та, позаяк шлях пролягав саме через діловий квартал, спокою він не знайшов, вигуки вуличних торговців, гуркіт возів, а також інший гамір, безглуздість якого була очевидна й без особливого дослідження – приміром, оплески в юрбі, – потривожили його звичайно міцний сон.

      У кінці поїздки його чекала прикра несподіванка. Під час останньої великої пожежі в Стамбулі, про яку Ліман, певно, читав у дорозі, готель «Кінґстон», де він любив зупинятися, майже геть згорів, але візник, який про це, звісно ж, знав, із цілковитою байдужістю виконав замовлення свого пасажира й мовчки привіз його до пожарища. Отож він спокійнісінько зліз із передка і зняв би й валізи Лімана, якби той не схопив його за плечі й не струсонув, після чого візник, щоправда, валізи облишив, але зробив це так повільно й сонно, ніби не Ліман примусив його змінити рішення, а він змінив його сам. Перший поверх готелю місцями ще зберігся, його пооббивали з усіх боків і вгорі планками і з лихом пополам пристосували для житла. Напис турецькою і французькою мовами повідомляв, що готель дуже скоро відбудують і він буде ще кращий і сучасніший. Та єдиним підтвердженням цього наміру була робота трьох поденників, які за допомогою лопат і кайл згрібали на купи збоку сміття й вантажили його на невеличкий ручний візок.

      Як з’ясувалося, в руїнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Ліманова карета спинилася, відразу вибіг пан у чорному сурдуті й яскраво-червоній краватці, розповів Ліманові, що похмуро слухав, історію пожежі, намотуючи при цьому на пальці кінчики своєї довгої ріденької бороди, й покинув робити це, тільки щоб показати Ліманові, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась і як будівля, зрештою, завалилася. Ліман, який протягом усієї цієї історії майже не підводив від землі очей і не відпускав клямки каретних дверцят, уже хотів був назвати візникові інший готель, до якого його везти, але чоловік у сурдуті, скинувши догори руки, почав благати його не їхати до іншого готелю, а залишитися вірним цьому, яким він був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й ніхто тут Лімана не пам’ятав, як не впізнав і Ліман жодного зі службовців – ні серед чоловіків, ні серед жінок, – що виглядали з дверей та вікон, він, як людина, що не любить відмовлятися від своїх звичок, усе ж таки запитав, як же він тепер, за таких обставин може залишитися вірним згорілому готелю. У відповідь він почув – і мимоволі аж усміхнувся такій безглуздій пропозиції, – що для колишніх постояльців готелю, але тільки для них, приготовано чудові кімнати в приватних квартирах, Ліманові досить лише наказати, і його відразу туди відведуть, це зовсім неподалік, він не втратить часу, а плата, позаяк ідеться про люб’язність, але водночас усе ж таки й про заміну, надзвичайно низька, хоч їжу готують

1

Німецькою це ім’я пишеться Friede.