Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

хотів був знов піти туди, але передумав і повернувся до своєї кімнати. Край вікна там стояв юнак років вісімнадцяти й дивився вниз у двір.

      – Уже спокійніше, – сказав він, коли ввійшов Рензе, й підвів до нього свій довгий ніс і глибоко посаджені очі.

      – Де там спокійніше, – промовив Рензе й зробив ковток із пивної пляшки, що стояла на столі. – Спокійно тут узагалі не буває. Доведеться тобі, хлопче, звикати.

      Я стомився, я повинен спробувати виспатись і відпочити, а то мені кінець, хоч з якого боку поглянь. Скільки зусиль, щоб себе зберегти! Стільки сили не потрібно навіть для того, щоб поставити на ноги пам’ятник.

      Уся аргументація загалом: я втратив себе у Ф.

      Рензе, студент, сидів у своїй невеличкій кімнатці в заїзді й готувався до лекцій. Прийшла служниця й сказала, що з ним хоче поговорити якийсь молодик. «Як його звати?» – запитав Рензе. Служниця не знала.

      Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так і буде?

      Авжеж, я можу зробити такий висновок, мені вже майже тридцять один рік, Ф. знаю близько двох років, отож мушу вже складати собі звіт у всьому. А крім того, я тут живу так, що не забув би Ф., навіть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманітність, розміреність, затишок і несамостійність мого способу життя чіпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крім того, у мене глибша, ніж звичайно буває, схильність до затишного й несамостійного життя, отож усе шкідливе знаходить опору ще й у мені самому. Нарешті я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.

      Але ж ти бажав собі такого життя?

      Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б мені надійну опору з усіх поглядів – щодо суспільства, дружини, творчості, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене в раба затишку й несамостійності, бо як чоловікові одруженому мені не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кінця неодруженим я не зможу.

      Але ж ти міг би одружитись?

      Тоді я не міг одружитись, усе в мені протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу – я гадав, що шлюб їй зашкодить. Мабуть, я мав рацію; але парубкування за нинішніх моїх умов цю роботу занапастило. Я цілий рік не писав, я й далі не можу писати, у голові одна тільки думка, і вона мене пожирає. Усього цього я тоді передбачити не міг. А втім, при моїй несамостійності, яка дістає поживу навіть від такого способу життя, я до всього підступаю нерішуче й ні з чим не можу впоратися одразу. Так було й тут.

      Чому ти втрачаєш надію все ж таки домогтися Ф.?

      Я йшов уже на будь-які приниження перед самим собою. Якось у Тірґартені я промовив: «Скажи “так”, навіть коли вважаєш, що твого почуття до мене для шлюбу недостатньо, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракує, воно взагалі достатньо