Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

безперервно клацає на портативній друкарській машинці й ледве повертає голову, коли його про щось запитують. Карту Берліна не роздобудеш. Раз у раз бачу в чиїхось руках книжку, схожу на план. Але раз у раз виявляється, що всередині там щось зовсім інше – перелік берлінських шкіл, податкова статистика чи щось таке. Я не хочу вірити, але мені зі сміхом цілком переконливо це доводять.

      14 лютого. Якби я наклав на себе руки, у цьому нічиєї вини, поза всяким сумнівом, не було б, хай навіть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напівсні я уявив собі сцену, що відбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов із прощальним листом до неї на квартиру й, діставши гарбуза, поклав на стіл листа, вийшов на балкон, випручався від усіх, хто спробував би мене стримати, і, відпускаючи від поруччя спершу одну руку, потім другу, перескочив через поруччя. Але в листі стояло б, що, хоч я й кинувся вниз через Ф., нічого суттєвого для мене не змінилося б, навіть якби мою руку й прийняли. Мені судилося кинутись униз, іншої ради я не бачу, Ф. випадково виявилась тією, на котрій підтвердилася моя приреченість, я не в змозі жити без неї і мушу кинутися вниз, але й жити з нею – і Ф. про це здогадується – я теж не в змозі. То чом би не зробити цього сьогодні вночі? Я вже уявляю собі, як сьогодні ввечері до батька й матері поприходять гості, як вони розводитимуть теревені про життя й створення умов для нього, – але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всіма фібрами своєї істоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цілком холодний, мені сумно через те, що комірець сорочки стискає мені шию, я проклятий, я задихаюся в тумані.

      15 лютого. Якою довгою здається мені минула субота й неділя. Вчора пополудні підстригся, потім написав листа до Бл., побув трохи в Макса, у його новій квартирі, тоді – на батьківському вечорі поруч із Л. В., далі – Баум (у трамваї зустрів Кр.), на зворотному шляху Максові скарги з приводу мого німування, згодом бажання накласти на себе руки, потім із батьківського вечора повернулася сестра, нездатна розповісти про нього бодай що-небудь. До десятої в ліжку, без сну, самі страждання й страждання. Листа нема, ні тут, ні в конторі, на станції Франца-Йосифа вкинув листа до Бл., пополудні – Ґ., прогулянка над Молдау, читали вголос у його квартирі, якась дивна мати, коли їла бутерброди й розкладала пасьянс, дві години блукав сам, сповнений рішучості поїхати в п’ятницю до Берліна, зустрів Коля[5], вдома із зятями й сестрами, тоді обговорювали у Вельча заручини (Й. К. гасить свічки), далі вдома спроби мовчанкою домогтися від матері співчуття й допомоги, тепер сестра, розповідає про вечір у клубі, годинник б’є три чверті на дванадцяту.

      У Вельча я, щоб утішити його схвильовану матір, промовив: «Через цей шлюб я втрачаю Фелікса теж. Одружений товариш – уже не товариш». Фелікс нічого не сказав, та й не міг, звичайно ж, нічого сказати, але він і не хотів.

      Зошит починається з Ф., яка 2 травня 1913 року запаморочила мені голову,

5

Чеський письменник, історик.