Щось більше за нас. Владимир Винниченко

в драмє єсть, что она пойот по нотах? Єсть?

      – Но… Єслі б ти знала напам’ять, так…

      – Ну, так і не разсказивай… Ну, словом, я падаю в обморок, ілі… іді сєбє к чорту с твоїм спектаклєм, вот і всьо!..

      І, повернувшись, одійшла в куток і сперлась на «ліс». Гаркун стиснув плечима й замовк.

      – Сєбє не бойсь можно! – знов почала Галіна. – Єму й то, єму й сьо… Скажіте, пожалуйста, цаца какая… Набрал какіх-то… пісарєй, сапожніков… Іграй с німі… Єщо указиваєт…

      – Анна Семеновна! – вмить обізвався трохи блідий Петренко. – Не я просив Василія Олександровича грати з ними, а вони мене, значить…

      – Ну, то й поцілуйтесь із ним!..

      – А для чого ж оскорблять нас? – умішалась Петренкова, й гарненьке її лице спалахнуло полум’ям. – Що ми вам должни 10 рублів, так ми… одиграєм вам… а…

      – Воображаю ету ігру!

      – Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь, пожалуста! – блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.

      – Васька! – вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена. – Єслі ти не вибросіш їх вон сейчас же, я іграть не буду! Оні уже давно мнє дєрзості говорять! Я со всякой швалью іграть не желаю!

      – Сама бариня!.. – кинула Петренкова.

      – Та цить! – спинив її чоловік, але пізно!

      Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось учепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля або скінчиться таким, що доведеться побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла, і драма якось скінчилась.

      – Ну, тепер ще водевіль, та й годі! – промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.

      – Я водевіля іграть не буду, – суворо бовкнула Галіна.

      – Почему?

      – Нє хочу!

      – Хм…

      Усі замовкли й подивлялись то одно на другого, то на Галіну, що «індиферентно» палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.

      – Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! – скрикнув Гонта. – Я на балабайку, Залізняк на губах… Ідьоть, Залізняк?

      Залізняк тільки всміхнувся й подивився на Гаркуна.

      – Так нє будєш? – спитав той у Галіної.

      – Нєт.

      – Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що ж на дивертисмент?

      – А я вийду, постою, постою, та й піду… – засміявся Гонта. – І буде ефект, єй-богу!

      – Хм… – замислився Гаркун. – Так… Хм… Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте «Мотильочек-дружок», ви, Залізняк… Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..

      Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.

      – Ну?.. Що ви знаєте?

      – А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? – повернувся до нього Гонта. – Він зна й дуже добре зна «Прекрасную злодєйку»… Стішки такії…

      – Хм… Ну, нехай «Злодєйку»… Я прочитаю з Гамлета…

      – А потім хор! – підхопив Гонта – «Вніз по матушке по Волгє» або «Ой, у лузі»…

      Нарешті