Щось більше за нас. Владимир Винниченко

й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким натхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріальними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не встиг я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:

      – Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 к. Будем іграть?

      Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, до віку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:

      – Ви бачите, що роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніє моє зігнать?.. Скільки б не було збору, ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!

      Касирша зникла, наче її вітром змело.

      – Васька! – вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної. – Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях збору? Вєдь ето ідіотство!

      Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індиферентно» відноситися до «іскуства, котре єсть така штука, що»… Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа – темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:

      – Ну, а що ж робить?.. Треба… Може, хоч музикантам стане… Та, може, ще й публіка надійде…

      – Смотрі! – почулося з-за перегородки.

      – Дайте первий дзвонок! – скомандував Гаркун.

      Усі кинулись шукать дзвінка, й один із добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загримів і вискочив у садок.

      Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали, і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одно одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.

      Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в «партер». Було декілька чиновників, декілька гімназистів і студентів з великими купками різнокольорових панночок і повнотілесних матусь; було декілька купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть, прикажчиків з економії, і, наостаннє, єврейчики й євреєчки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіації, які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.

      Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», – не то шевці, не то звожчики, –