Щоденники 1910–1912 рр.. Франц Кафка

його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, він безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи її пальцем то до однієї ніздрі, то до другої.

      27 травня. Сьогодні в тебе день народження, але я навіть не надсилаю тобі, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по суті, я навіть не в змозі подарувати тобі книжку. Тільки через те, що мені так потрібно сьогодні бодай хвилинку – хай навіть за допомогою цієї листівки – побути поруч із тобою, я пишу й почав зі скарги лишень для того, щоб тобі легше було мене впізнати.

      15 серпня. Час, який оце минув і протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальній школі у Празі, в Королівській залі й Чернівцях я перестав соромитися власного тіла. Як же пізно тепер, у двадцять вісім років, я надолужую своє виховання – на перегонах це назвали б пізнім стартом. І шкода від такого лиха полягає, либонь, не в тому, що людина не дістає перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далі розпливається, стає безмежним і людину, яка намагається оббігти коло, заганяє всередину того кола. А втім, у цей почасти й щасливий час я помітив у собі багато чого й іншого і спробую в наступні дні це записати.

      20 серпня. У мені живе така нещаслива віра, що я не маю часу навіть для дрібної доброї роботи, бо справді ніколи написати якесь оповідання, щоб розпростертися в усі боки світу, як я цього потребую. А потім я знов починаю вірити, що подорож піде мені на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосіб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.

      Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль він докладав задля мене і які тепер – можливо, тільки через те, що він стомився, – додавали йому такої впевненості. Але хіба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, він удасться ще й тепер? Невже я чинив опір? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволікав і не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гості зійшли з піснями вниз і повели мене нагору?

      Читав про Діккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, і ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам.

      Не можу цього збагнути й навіть не можу в це повірити. Я тільки час від часу живу в маленькому слові, в умлауті якого (вгорі «stößt») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрібну голову. Перша й остання літера – це початок і кінець мого відчуття спійманої рибини.

      24 серпня. Сиджу зі знайомим у кав’ярні, за столиком на свіжому повітрі й дивлюся на жінку, що саме прийшла й сідає до сусіднього столика, – розпашіле засмагле