Щоденники 1910–1912 рр.. Франц Кафка

широко розплющеними очима. – Тоді я вірю, що вона не дає тобі спокою. Та якщо до твоєї голови приблукає щось серйозне, до ранку від нього й сліду не залишиться. Я тебе знаю.

      Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло.

      – А тепер облиш мене. Нема чого марно лізти мені в душу. Сама вірогідність того, що ти можеш правильно передбачити мій кінець, воістину не повинна зваблювати тебе чинити мені перешкоди в моїх добрих намірах. Може, моє минуле й дає тобі на це право, але ти не повинен ним користатися.

      – Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненість, коли вона змушує тебе висловлюватись отак проти мене.

      – Ніщо мене не змушує, – відказав Оскар, і потилиця в нього смикнулася. Він теж підступив до столу так близько, що вже годі було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокої поваги, навіть з любові до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирішую, то насамперед думаю про тебе й про маму.

      – Тоді я мушу скласти тобі подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовірно, що твоя мати і я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозі це зробити.

      – Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще має право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучасність дістанеш заспану. Але невже тобі має казати про це твій син! Та й я ще не мав наміру переконувати тебе в цьому, я тільки хотів повідомити тобі новину. І принаймні це, як ти й сам повинен визнати, мені вдалося.

      – Тепер мене, Оскаре, дивує, власне, тільки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогодні, раніше. Вона так відповідає твоїй донинішній суті. Ні, справді, я не жартую.

      – Атож, щоб ти мене тоді, замість вислухати, відлупцював? Я поспішав сюди, бачить Бог, щоб якомога скоріше зробити тобі радість. Та поки мій план іще остаточно не визрів, розповісти тобі я ще нічого не можу. То чого ж ти караєш мене за добрий намір і ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здійсненню мого плану?

      – Помовч, я нічогісінько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобі відповісти, бо ти вже відступаєш до дверей і вочевидь маєш якусь термінову справу. Мій перший вибух люті ти погамував фокусом, тільки тепер на душі в мене ще сумніше, ніж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навіть стати навколішки: не кажи нічого про свої ідеї бодай матері. Вдовольнися мною.

      – Ні, це не мій батько зі мною отак розмовляє! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Після полудня з тобою щось сталося або ти зовсім чужий чоловік, якого я оце вперше побачив у батьковій кімнаті. Бо справжній мій батько… – Якусь мить Оскар стояв із роззявленим ротом і мовчав. – Він, мабуть, обійняв би мене, покликав би матір… Що з тобою, батьку?

      – То вечеряй краще зі своїм справжнім батьком. Думаю, з ним буде веселіше.

      – Він ще прийде. Зрештою, він не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всі. – І Оскар натис плечем на двері, так наче хотів протиснутись крізь них; двері легко піддалися.

      Прийшовши