Щоденники 1910–1912 рр.. Франц Кафка

на різдвяному базарі, тобто з рюшиками й сухозлітками, сяк-так приліпленими й пришитими, смикнеш – і вже відірвав, та такі, що в пальцях розсипаються. Господиня з тьмяними білястими косами, туго накрученими на, безперечно, огидну підкладку, з різко загнутим донизу носом, лінія якого перебуває в якомусь геометричному співвідношенні з обвислими грудьми і зі щосили підтягненим черевом, нарікає на головний біль, викликаний тим, що сьогодні, в суботу, такий великий гармидер, а пуття з нього нема ніякого.

      Щодо Кубіна. Історія про Гамсуна викликає підозру. Такі історії можна тисячами розповідати з його творів як такі, що трапилися з ним самим.

      Щодо Ґете. «Навіяні ідеї» – це просто ідеї, що їх навіяв Райнський водоспад. Це видно з одного з листів до Шиллера. – Окреме побіжне спостереження «кастаньєтного ритму дитячих ніг у дерев’яних черевичках» справило таке враження, так його всі сприйняли, що годі собі уявити, щоб хто-небудь, навіть не читаючи цього зауваження, сприйняв це спостереження як власну оригінальну ідею.

      2 жовтня. Безсонна ніч. Уже третя поспіль. Я швидко засинаю, але через годину прокидаюся, так ніби стромив голову в якусь фальш-дірку. Сон відлітає геть, і в мене таке відчуття, немовби я не спав зовсім або задрімав на мить під тонесеньким серпанком, і мені знов доводиться примушувати себе заснути, і я відчуваю, як сон не хоче йти до очей. І відтоді так триває години до п’ятої – я хоч і сплю, але водночас яскраві сни не дають мені заснути. Я сплю просто-таки поруч із собою, тоді як сам я маю воювати зі снами. Десь над п’яту годину останні рештки сну розвіюються, я вже тільки марю, і це виснажує ще дужче, ніж коли не спиш. Одне слово, цілу ніч я перебуваю в такому стані, в якому здорова людина буває лише хвилину перед тим, як, власне, заснути. А коли прокидаюсь, усі сни збираються довкола мене, тільки я остерігаюсь повернутися в думках до них. Перед світанком я зітхаю в подушку, бо всі сподівання на цю ніч умерли. Я згадую про ті ночі, наприкінці яких вибирався з глибокого сну й прокидався так, ніби був замкнений у горіховій шкаралущі.

      Сьогодні вночі приверзлася страшна мара – сліпа дитина, нібито дочка моєї ляйтмеріцької тітки, в якої, до речі, дочок немає, а є тільки сини, і один із них колись поламав собі ногу. До того ж було щось спільне між тією дитиною і донькою д-ра Ms., що, як я недавно завважив, з гарної дитини вже перетворюється на товсту, манірно вбрану маленьку дівчинку. В тієї сліпої чи підсліпуватої дитини обоє очей були закриті окулярами, ліве, під досить випуклим скельцем, було округле, молочно-сіре й витрішкувате, а праве, затулене увігнутим скельцем, западало всередину. Щоб це скельце сиділо оптично правильно, довелося замість звичайної дужки, що заходить за вухо, придумати такий собі держачок, головку якого не можна було прикріпити інакше, ніж до вилиці, так що від скельця до щоки вів дротик, проходив крізь дірочку в щоці й закінчувався на кістці, а з кістки виступав другий дротик і зачіпався за вухо.

      Гадаю, це безсоння