Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад

у Лінгардовій уяві.

      – Схожий він був на тебе, – провадив далі Белараб. – Ми втікали і прибули сюди його кораблем. Відлюдно тут було. Ліс стелився до самої води, трава сягала голови найвищої людини. Телал, мій батько, помер із туги. Нас небагато було, і ми тут мало не пропали з тривоги та смутку! І ніхто з ворогів не знав, де ми ділися.

      Він поволі підносив і знижував тон, розповідаючи про те, як люди його втратили надію й хотіли вмерти, б’ючись із кораблями, що йдуть із заходу, як він заставив їх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лікоть, Лінгард уявляв собі широкі лани, що мирно спали в неосяжному сяйві зірок; цей спокійний невидимий оповідач, що створив усе це й заклав підвалини нового життя, набирав у його очах великої ваги, робився втіленням справжньої сили, могутньої й невмирущої.

      – Навіть і тепер життя моє в небезпеці, так наче я ворог їм, – сумно казав Белараб. – Та очі не вбивають, а прокльони безсилі, бо інакше голландці не гладшали б, жируючи на наших ланах, і я теж не жив би. Чи розумієш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старі часи? Вони не забули тих війн, хоч я дав їм нову країну, спокійне серце й сите черево. Я самотній серед них. А вони в темряві проклинають моє ім’я, бо не можуть забути.

      Цей ватажок, що говорив про війну та насильство, несподівано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Ніхто не розумів його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темряві. Але були й інші, яких він не зміг убити. Дурні… Він хотів, щоб цю країну і людей її зовсім забули, немовби їх поглинуло море. Та вони не були мудрі й терпеливі, не могли ждати, не мали віри.

      – Смерть приходить до всіх, для правовірних вона – кінець страждань. І ви, білі, хоч і дужчі за нас, теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!

      Лінгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Після цього мимовільного вибуху релігійності Белараб спокійно вів далі. Він сказав, що потребує когось, якоїсь дужої руки, чиєїсь сили, що навіяла б покору свавільним, острах несвідомим і забезпечила б йому правління. Він налапав у темряві Лінгардову руку, схопив її вище ліктя і, міцно стиснувши, пустив. Той зрозумів, що його задум щасливо здійснився.

      І тоді, за допомогу з боку Лінгарда кількома гарматами й невеликими грішми, Белараб обіцяв допомогти йому відвоювати Ваджо. Безперечно, він знайде людей, що рвуться в бій. Він відрядить гінців до дружніх племен, та і в його країні знайдуться бунтівливі люди, охочі до всяких пригод, Він говорив про цих людей із сердитим презирством і суворою ніжністю, ніби заздрячи й зневажаючи. Вони добре допекли йому своєю нерозважністю, одчайдушністю й нетерпінням. Здавалося, злий був на них за їхню жагу воювати, бо сам загубив її через свою фатальну мудрість. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лінгард тільки скаже, хай подасть гасло, і вони стрімголов кинуться на смерть.

      Белараб закінчив і випростався в темряві.

      – Прокидайся! – сказав він тихо, нахилившись над охоронцем.

      Темні постаті рушили, заступивши на мить зоряний блиск, і Лінгард зостався