Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад

важко падали на химерно окреслені судна, у яких доля носить мілкими морями темношкірих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п’ять років я одержую від них.

      Він трохи помовчав.

      – Я був такий самий, як ви, – додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів: – Чи вас дуже забрала ця справа?

      – До останнього цента, – спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.

      Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.

      – Киньте це! – прошепотів Йоргенсон.

      – Я мушу, – мовив Лінгард і тихо спинився.

      – Киньте!

      – Ніколи нічого не кидав за все своє життя.

      – Киньте!

      – Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лінгард, тупнувши ногою.

      Помовчали.

      – Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять років… Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав він раптом тремтливим голосом.

      Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.

      – Я підпалив її своїми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.

      – Бідолашний, – прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку, – мабуть, далі нікуди було йти?

      – Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?

      – Щось таке чув… але забув… – пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити у якомусь голландському порту. – Умер він, чи що? – спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.

      – Зарізався на березі під фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману. – Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!» Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Якогось дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і…

      – Я не маю діла з голландцями, – нетерпляче перебив Лінгард. – Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне…

      – А, може, голландцям треба, щоб не було так, як є, – відказав Йоргенсон. – У всякому разі,