Аліса в Задзеркаллі. Льюїс Керролл

майже пошепки, озвалася знов:

      – Невже тут у вас усі квіти говорять?

      – Незгірше за тебе, – відповіла Лілея. – Тільки значно голосніше.

      – У нас не заведено озиватися першими, – докинула Троянда. – І коли ти заговорила, я була вражена твоєю здогадливістю. «У цьому личку щось є, – сказала я собі, – хоча розумним його не назвеш». Зате колір у тебе годящий…

      – Дай спокій її кольорові! – зауважила Тигрова Лілея. – От якби її пелюстки трошки більше підкрутити, була б квітка нівроку.

      Аліса не любила критики, тож удалася до розпитування.

      – А вам не буває лячно, що вас посаджено просто неба, а доглядати нікому?

      – Он дуб посередині, – відказала Троянда. – Чи ж цього не досить?

      – А чим дуб зарадить у разі небезпеки? – допитувалася Аліса.

      – У нього міцне гілля, – сказала Троянда.

      – І що не гілляка, то й дубець! – пропищала Стокротка. – Дуб того й зветься дубом, що мастак віддубасити!

      – А ти хіба не знала?! – підхопила інша Стокротка, а за нею й усі решта, тож учинився чималий писк і лемент.

      – Замовкніть! – крикнула Тигрова Лілея, розхвильована й розгойдана до краю. – Знають, що мені їх не дістати, – задихано мовила вона, тягнучись тріпотливою голівкою до Аліси, – от і розходилися!

      – Не хвилюйтеся, – заспокійливо мовила Аліса і, нахилившись, шепнула стокроткам, які знову починали зчиняти галас:

      – А прикусіть-но язички, бо зараз усіх позриваю!

      Вмить запанувала тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли, як полотно.

      – Молодець! – похвалила Лілея. – Стокротки – найприкріші з усіх. Досить одній подати голос, як решта всі зчиняють такий ґвалт, що й зів'янути можна.

      – Звідки ви вмієте так гарно говорити? – спитала Аліса, сподіваючись розважити Лілею компліментом. – У скількох садках я бувала – ніде не чула, щоб квіти розмовляли.

      – Ось помацай землю, і будеш знати звідки, – сказала Руда Лілея.

      Аліса так і зробила.

      – Тверда, мов камінь, – відзначила вона. – Але я не розумію, до чого тут це.

      – У більшості квітників, – розтлумачила Лілея, – земля пухка, мов перина, і квіти там завше сплять!

      Таке пояснення Алісу цілком задовольнило.

      – Мені б таке і в голову не прийшло! – зізналася вона.

      – А як на мене, то ти взагалі безголова, – дошкульно зауважила Троянда.

      – Та й з вигляду дурна. Дурнішої не бачила, – докинула раптом Фіалка.

      Аліса з несподіванки ледь не підскочила: досі Фіалка і пари з уст не пускала!

      – Краще помовч! – гримнула на неї Лілея. – Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!

      – А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? – поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.

      – Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись,