Довбуш. Гнат Хоткевич

п'яний настільки, щоб ото плів, як плететься. Був саме підохочений, коли людина трохи одвертіше говорить, особливо про те, про що давно і багато думалося. І отець Кралевич сам несподівано для себе попробував устряти в розмову.

      – То кажеш, ґаздо, – перепрошую, що не знаю, як величати, – кажеш, пани обсіли?

      – А обсіли, най би їх так франця та короста обсіла, єк вони нас обсіли…

      – Але ж бо це явище світового характеру. Це не в нашій одній країні, а майже в усьому світі в тих чи інших формах.

      – Я за цалий світ не знаю, лиш знаю, шо тої мерзи у нас тут, у горах, давніше не було. Гідо[23] мій, ніби гєдів гєдя,[24] тот ми вповідав, шо не було панів у нас та й не цулували-сми у руку жєдної лєнки. То так тра мудрувати, аби тоти часи назад сі повернули та й аби гори очістити, ади.

      – А як же ти би їх очистив?

      Кралевич не помічав, що бесіда набирає небезпечного характеру, що тут може бути поліція – оті пушкарі. Не помічав, яка тривога почала малюватися на обличчях і поглядах людей. І того не помітив, що вже один-два, які крайні, потиху відповзли й утекли, а решта сиділа, мов на голках, поглядаючи, чи не втекти й собі, але так, щоб не показатися боягузом.

      – То як же ти думав би гори очистити?

      – Єк?… Вже бих знав єк… Коли лиш бартку мав у руках.

      – Преці маєш бартку, – чому ж гори досі не чисті?

      – Не прийшов ішє чєс…

      – І не прийде, ґаздо. Жодне повстання нам не поможе. Нам поможе освіта, конституція – от куди треба направити сили. А проти бартки вони зуміють поставити бартку, а то й десять.

      – Лиш не у нас у горах. На долах оден вартуєт, як оден, а то й ніц не вартуєт. А у нас оден може вартувати за десіт, за дваціт люда. Шліт на мене дваціт люда у горах! Перестрілєю усіх, єк кутюг!

      І ця фраза супроводилася таким широким викликаючим жестом, що Кралевич мимоволі залюбувався. От де справжній народний вождь! От за оцим підуть.

      – І все ж, ґаздо славний, жодні повстання, особливо жа-керії, в історії не вдавалися. Їм завжди бракує організованості. Один хоче так, другий хоче інакше.

      – У мене би так не було. Маєш робити, що я звелю. А не хочеш – на всі штири вітри, п'єтий шум.

      – О! Та се ти про ватагу опришків говориш?

      – А хуч би й так! – і знову широкий певний жест.

      – Оле… Змовчєли-бисьте краще… Таже пушкарі тут… усяке…

      – Шо я пушкарів си бою?

      – Та й єгомость…

      Кралевича се зачепило. Як? То вже його вважають нарівні з пушкарями, за здібного на донос? І з обуренням сказав:

      – Ґазди!.. То ви думаєте, що священик і пушкар – одно? Погано ж ви знаєте нас, священиків. Чи я би на вашого товариша доносив? Чи я би став на панського приспішника?… Я до вас усією душею, а ви…

      Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався…

      – Мені

23

Гідо – дід.

24

Гєдя – батько.