Довбуш. Гнат Хоткевич

Читать онлайн.
Название Довбуш
Автор произведения Гнат Хоткевич
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-4983-4



Скачать книгу

тебе на гєка. Цего скинемо, бо цей пустий.

      Вже відзискали гумор і втратили страх. Вже й отець Кралевич пішов, а гуцули все підсмішковувалися з Олекси та з його майбутньої грамотності.

      Так почалося знайомство Олекси Довбуша із сапогівським попом.

      Олекса не забув цієї бесіди і вже в наступну неділю явився до Сапогова до церкви. Піп його побачив під час служби й зрадів: «Може, він, сей чоловік, буде огнивом, яке з'єднає мене з народними масами? – Потім подумав. – А може, Олекса попав випадково? Ні!.. От уже всі вийшли, а він зостався».

      А Олекса теж думав: «Може, піп збрехнув, ади, так, а я дурний послухав?» Ні… Підходить якесь хлоп'я:

      – Єгомость просили вас, аби-сте були ласкаві зайти ід ним.

      – Додому ци тут?

      – Ади д'хаті казали…

      – Най, я си яв'ю. Най харчюют собі троха.

      Олексі не хотілося, аби про нього подумали, ніби він прийшов їсти.

      – Єгомость просили, аби-сте таки зара йшли…

      – А ти у них служиш?

      – Ні… Я при церкові…

      Олекса подумав і спитав:

      – Може, там гоські йкі є?

      – Нє… У нашого єгомостя гостей не буває…

      – Най буде. Йду.

      І пішов. Се був перший раз. За першим прийшов другий, за другим третій – і пішло…

      Занепокоїлася Єлена, що почав чоловік щезати з хати. Спочатку було лиш неділями, а далі і буднями. Спочатку лише до Сапогова, а далі й ще кудись. І вертає все якийсь задуманий, ніби суворий… Взагалі порушилося родинне щастя.

      VII

      Пан Станіслав Кшивокольський, дідич на Печеніжині et cetera[25] (хоча тих cetera й не було), величав себе «ловчим курським». То був його ніби офіційний титул, але, як і більшість титулів провінціальної шляхти, цілком провізоричний. Без титулу якось несвойсько було шляхтичеві в Речі Посполитій.

      Хто міцнішенький, добивався титулу воєводи або каштеляна земель, які давним-давно перестали належати Речі Посполитій; хто поменше, особливо уся ота повітова братія, задовольнялися титулами «чесника», «підкоморого», «ловчого», «мечника», «підчашого» і так далі і так далі – титулами без усякого обов'язку, без влади, без плати й без поваги.

      Такий титул легко було випросити, ще легше купити. Під кінець Польщі то можна було набути титул за яких десять-п'ятнадцять дукатів. І се був такий мізерний гендель, що навіть камердинер королівський перестав ним трудитися, як мізерним, продавав лише дипломи на ордени.

      Взагалі впали титули в Речі Посполитій. Пан Карпінський, теж поміщик підгірський, відомий із своєї неохоти до всяких блахманових титулів, не то з жалем, не то з іронією говорив:

      – Титул «вельможний» у наших предків десь у XV–XVI віках значив дуже багато й давався лише особам першої ранги. Конецпольський, воєвода, сенатор, procer Regni,[26] титулувався «вельможним», а вже Яків Собеський, батько будучого короля, маючи високий пост хорунжого коронного, титулувався уже тільки як «urodzony».



<p>25</p>

І так далі (латин.).

<p>26</p>

Знатна людина, королівська.