Довбуш. Гнат Хоткевич

скупістю, аж нарешті у своїй галузі господарства стала теж скрупулятною й дріб'язковою. До нитки вираховувала мотки пряжі, що їх мусила дістати від молодиць, так що не раз яка баба докладала й свого повісма, аби лише вдовольнити двір. Пір'я приймалося на вагу, а для яєць то вигадано було навіть спеціальний апарат: пані Кшивокольська поставила дошку, а в дошці зробила дірку й кожне яйце у ту дірку просовувала. Якщо проходило – вертала назад ґаздині, а собі брала лише ті, що зоставалися по цей бік дірки. А що у гуцулок кури були звичайно дрібні, яйця несли маленькі, то багато жіночих сліз пролилося через оту дірку в дошці…

      І чимдалі господарили панство Кшивокольські, тим обоє ставали дошкульнішими. Не була та панщина, може, такою лютою, як на долах, бо тут з гуцулами не можна було собі позволити того, що зі смирним та плохим яким-небудь жителем долин або бойком, але для гуцулів і ця панщина була річчю малотерпимою.

      Тут не було одвічного панства, народ був свобідний, отже, першим носителям ідеї кріпацтва трудно було впоювати ту свідомість в народ. Тому часто те, що пройшло би на долах непомітно, будучи явищем побутовим, тут викликало гомін незадоволення.

      Та якби ще лиш гомін – з ним можна би миритися. Але біда, власне, в тому, що в гірських околицях цей гомін легко міг перейти у що гірше. Тому доводилося стримуватися й не перетягати занадто струни.

      Долинний чоловік сплаче та й вже, а на панщину йде; подітися йому ніде. А в гуцула кругом ліси, дебри, скали, прірви. Як тільки що йому не подобається, він зараз бухає з пістоля в голову напасникові, а сам за бартку – і в ліс. Набере собі ще таких одчайдухів – і готова банда опришків.

      Це все потроху стримувало тутешніх панів взагалі й пана Кшивокольського зокрема. Вони, гірські панки, тільки з заздрістю могли дивитися на своїх долинних колег, що накладали на своїх підданих які завгодно тягарі, за провину карали як угодно немилосердно і взагалі поводилися як угодно.

      Тут, у горах, так не йшло. Доводилося оглядатись, доводилося пропустити не одно повз вуха і очі – взагалі панькатися з хлопом.

      Та даремні були старання.

      – Вже годиш їм, сим проклятим хлопам, як болячці, не караєш повною мірою, як він того заслуговує, прощаєш йому те, чого ти не вправі простити, – і все ж ні!.. Дивиться на тебе чортом, а в очах у нього читаєш: «А знаєш що, пане? А я можу тебе зарізати, як захочу».

      Панові Кшивокольському після такого читання в очах не раз приходила думка – а чи не продати тут землю та купити де в іншому місці, де можна сісти на хлопа повною вагою, але зупиняли економічні розрахунки. Як-не-як, а тут, у горах, пан Кшивокольський був таки поміщиком. За виручені ж гроші він міг би купити на долах втроє менше землі, ніж тут, отже, був би щось вроді загонового, ходачкового шляхтича.

      – Ні… Треба вже держатися тут. Може, згодом обставини покращають.

      Це покращання пан Кшивокольський розумів у смислі більшої можливості насісти на хлопа.

      Але час ішов, а обставини не кращали. Навпаки: деякі непомітні детальки говорили за те, що вони неначе ще гіршають.