Довбуш. Гнат Хоткевич

відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по-нашому, а не по-поль-ськи – все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк – то московські.

      Отець декан набирався поваги, надумувався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменш стосовному місці вигукував:

      – Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за-ми-ка-ю.

      Дехто зразу підскакував і починав метушитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в промовця, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх.

      А Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити.

      – Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд – це було би зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis,[16] ce будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam,[17] – знаходимо наших гнобителів вислуханих і апрегендованих,[18] а нас ледве-ледве за сотворіння Боже признають. Зрештою – так нам і треба!.. Бо ми ледачі! Бо ми нічого не варті! Бо нам не треба жити на світі, а скорше вже уступатися геть і дати місце ліпшим та вірнішим від нас. Шкода, що нас б'ють, б'ють і ніяк до решти не виб'ють.

      Мов після лазні доброї, вилазили попики із такого собор-чика. І коли таке повторилося і раз, і другий, то скінчилося на тім, що отець декан – сам! вважайте… заїхав до Сапогова і просив, просто-таки по-товариському просив Кралевича не їздити більше на соборчики.

      – Ой, то, знаєте… Всі ми бачимо, всі ми розуміємо – ну коли ж не сила наша. Що ж ми поробимо? Ми всі душею з вами, вірте, але не в кожного є стільки сміливості. Вам то добре, бо у вас нема дітей. А наші священики здебільшого нарід многосімейний, нам наражатися на неласку власті не приводиться. Тому будьте добрі і не приїздіть більше на соборчики.

      Отець декан просили. Але нараз отцеві деканові починало здаватися, що така просьба ніби зменшує якось деканське достоїнство, що сапогівський піп може чого доброго подумати, ніби він і справді яка велика цяця, коли його сам отець декан просять.

      Тоді отець декан прибирав урядову міну, яка, до слова приточити, так мало пасувала до його круглого і трохи, вибачте, свинуватого обличчя.

      – Воно я міг інакше поступити… Ви ж мене розумієте… Але я не хочу. Я хочу, щоби у мене в деканаті все було тихо, спокійно, щоби на мене люди не нарікали.

      Отець Кралевич обіцяв і дійсно більше не їздив на соборчики. Так і закінчилася ні на чім спроба вселити в духовенство своєї округи почуття незадоволення і, логічний висновок звідти, – протест. Почуття незадоволення, може, й існувало, але нахилу до протесту священство не проявило.

      Правда, логічно мислячи, й трудно було сподіватися протесту від убогих сільських батюшок, але, на біду

16

Зазнаємо утисків з боку католиків (латин.).

17

Допомоги від переслідування (латин.).

18

Апрегендованих – виправданих.