Грозовий Перевал. Эмили Бронте

й гадки не маючи про перервану сутичку. Обоє виявили неабияку ґречність, припинивши подальші чвари: Хіткліф – аби від гріха подалі – застромив руки до кишень, а місіс Хіткліф, закусивши губу, відійшла в дальній куток кімнати і, дотримуючи свого слова, сиділа в кам'яній незворушності впродовж усієї решти часу, який мені судилося провести під цією покрівлею. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і, ледве розвиднилось, поспішив вийти надвір. Повітря було чисте, прозоре й холодне, мов невидимий лід.

      Я ще не дійшов до садової брами, коли хазяїн загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через болото. Ця пропозиція була вельми доречною – весь схил пагорба був укритий білими бурунами, мов неспокійне море. Та ця картина виявилася досить оманливою: під сніговими заметами ховалися засипані до країв рівчаки, а справжні пагорби – скупчення шлаку з вугільних кар'єрів – зникли з карти, накресленої в моїй уяві під час учорашньої подорожі. Я ще тоді помітив обабіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, низку кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені крейдою, вони мали позначати шлях у темряві чи під час снігопаду, який приховує під єдиним покровом стежку й глибоку твань по обидва її боки. Та зараз від них не було й сліду, окрім брудних цяток, що траплялися деінде; і мій супутник не один раз застерігав мене, щоб я звернув праворуч або ліворуч, хоча мені здавалося, що я достеменно дотримуюсь вигинів стежки. Ми обмінялися лише кількома словами, і він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджа, сказавши, що тут я вже не зіб'юся з дороги. Недбало кивнувши один одному, ми розійшлись, і я рушив уперед, покладаючись на власні сили, бо в повітці сторожа досі ще нікого не було. До маєтку Грейндж лишалося ще дві милі, проте я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись по шию у сніг, – втіха, яку можна поцінувати сповна, лише зазнавши її на власному досвіді. Та скільки б не тривали мої поневіряння, зрештою вони дійшли кінця: рівно о дванадцятій я ввійшов до будинку, згаявши годину на кожну милю відстані від Грозового Перевалу.

      Мій домашній почет – у особі покоївки та її підлеглих – гаряче привітав мене, галасуючи, що вони вже й не сподівалися побачити мене знову; всі як один вирішили, що я згинув у вчорашній хуртовині, і радилися, як краще вести пошуки мого тіла. Я попросив їх заспокоїтись – адже вони бачать, що я повернувся живий-здоровий; і, змерзлий аж до кісток, поплентався нагору. Там, перевдягтись у сухе та з півгодини побігавши підтюпцем із кутка в куток, щоб хоч трохи зігрітись, я пішов до свого кабінету. Я почувався кволим, мов кошеня, і мені навіть не стало сили зрадіти чашці гарячої кави, звареної для мене служницею.

      Розділ четвертий

      Що то за хитке й непевне створіння – людська істота! Я, що прагнув триматись осторонь від будь-якого товариства і дякував долі за свою цілковиту самотність у цьому Богом забутому місці, – я, слабкодухий тюхтій, провоювавши із власною нудьгою аж до сутінків, зрештою визнав себе переможеним.