Грозовий Перевал. Эмили Бронте

а батькових – лише тоді, коли вони не суперечать його власним бажанням.

      Весь день бешкетуючи так, що гірше вже й нема куди, вона ввечері, невдовзі як іти спати, часом починала лащитися до батька. «Ні, Кеті, – відказував старий, – я не можу тебе любити, ти гірша за свого брата. Іди, помолися на ніч, дитино, та проси Господа, щоб він наставив тебе. Мабуть, на горе ми з матінкою тебе зростили!» Спершу вона починала плакати після таких слів: та. Поступово до них збайдужівши, згодом лише сміялася, коли я радила їй перепросити в батька прощення.

      Та настав час, і земні турботи містера Ерншоу дійшли кінця. Він помер спокійно, сидячи у своєму кріслі біля вогню, одного жовтневого вечора. Вітер скаженів навколо будинку і завивав у димарі; та вдома було тепло, і ми сиділи всі разом – я, трохи подалі від вогню, взялася до плетіння, а Джозеф читав Біблію за столом (у нас так велося, що слуги, скінчивши роботу, лишаються в хазяйському домі). Міс Кеті трохи нездужала і тому принишкла, тулячись до батькових колін; а Хіткліф лежав на підлозі, примостивши голову в неї на грудях. Пам'ятаю, що, перед тим як задрімати, хазяїн погладив її шовковисте волосся – йому нечасто доводилося бачити її такою сумирною, – і спитав:

      – Чому ти не можеш завжди бути гарною дівчинкою, Кеті?

      А вона повернула до нього лице, засміялась і відповіла:

      – А чому ти не можеш завжди гарно поводитися, таточку?

      Та, помітивши, що він знову розсердився, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколисав його пісенькою. І вона тихенько почала наспівувати, і співала, поки його рука не вислизнула з її пальців і голова не впала на груди. Тоді я звеліла їй замовкнути й тихенько посидіти, щоб не розбудити його. Ми причаїлися, мов мишенята, і сиділи так десь із півгодини, та й довше просиділи б, – але Джозеф, дочитавши псалма, підвівся й мовив, що мусить розбудити хазяїна, аби той помолився на ніч та лягав спати. Він підійшов, озвався до нього і поторкав його за плече, але він не ворушився; і тоді Джозеф взяв свічку і почав придивлятися до нього. Я збагнула, що із ним щось негаразд, і, взявши дітей за руки, пошепки звеліла їм: «Ідіть нагору та не здіймайте галасу, ви сьогодні помолитеся самі, бо Джозеф ще має дещо зробити».

      – Я хочу сказати таткові «на добраніч», – мовила Кетрін і, перш ніж ми змогли її зупинити, оповила руками його шию. Бідна крихітка одразу ж зрозуміла, яке сталося лихо; вона скрикнула: «О, він помер, Хіткліфе, він помер!» – і вони обоє заридали так, що аж серце краялося з їхнього плачу.

      Я й собі заплакала – гірко та голосно; а Джозеф спитав, чого це ми надумали побиватися за святим у папстві небесному, і звелів мені хутчіше вдягтися та бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я бачила, що ні той, ні другий уже нічим не зарадять; та все ж пішла у вітряну ніч і привела з собою лише самого лікаря: священик сказав, що прийде вранці. Залишивши Джозефа розповідати, що трапилось, я побігла до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони не лягали спати, хоч було